Від цього сміху в Незнайка мороз перебіг по спині. Миттю пригадалися йому всі розповіді про те, що робиться з бідолашними коротульками на острові Дурнів. Оторопівши від переляку, він скочив з паркана і, не відчуваючи під собою ніг, побіг геть.
— Стійте, братики! — закричав він, підбігши до коротульок, що каталися на каруселі. — Стійте! Треба скоріше тікати!
Побачивши, що його ніхто не слухає, Незнайко схопив Козлика за комір і стяг з каруселі. У бідолахи Козлика від довгого катання голова пішла обертом, і він присів, ухопившись руками за землю. Хоч скільки тягнув його Незнайко вгору за комір, Козлик стояв навкарачки і видавав якісь звуки, наче мекав.
— Козлику, любенький, треба тікати, голубе! — закричав Незнайко в розпачі.
Козлик глянув на нього затьмареним поглядом і сказав, затинаючись:
— Послухай, Незнайку, я до того зак-зак-закрутив-ся, що ні бе ні ме не можу сказати.
Пробелькотівши ці слова, він дурнувато засміявся, потім поповз рачки й загорлав:
— Бе-е-е! Ме-е-е!
— Козлику, любенький, не треба! Не треба! — почав благати Незнайко.
Схопивши одурілого Козлика на руки, Незнайко побіг з ним до берега моря. Йому здавалося, що Козлик от-от стане баранчиком, і тоді вже його ніхто не врятує. Невдовзі вони були край пальмового гаю. Крізь стовбури дерев заблищала іскриста поверхня моря. Здалеку видніла пароплавна пристань з високою щоглою, верхівка якої була прикрашена прапором, що тріпотів на вітрі. Напружуючи останні сили, Незнайко вибіг на морський берег і знеможено впав па пісок. Руки його самі розчепились, і він знепритомнів.
Опинившись на березі моря, Козлик якийсь час здивовано озирався довкола. Прохолодний морський вітерець освіжив його, й голова йому перестала паморочитися. Поступово він зрозумів, що сидить не на каруселі, а на звичайнісінькому морському березі. Поруч, розкинувши руки, лежав Незнайко. Очі в нього були заплющені.
«Спить», — подумав Козлик.
І він почав дивитися на хвилі, які шипіли й гуркотіли, ритмічно накочуючись на пологий піщаний берег і, поволі вщухаючи, відбігали назад у море.
Невідомо, скільки так сидів би Козлик, милуючись хвилями, якби його погляд не примітив удалині темпу плямку завбільшки з блоху. Спочатку йому здалося, що якийсь птах ширяє над морем, але плямка поступово наближалася і скоро вже було ясно, що то не птах. Козликові вже здавалося, що то або дирижабль, або літак, але минуло ще трохи часу, і він упевнився, що то пароплав.
— Що за дивина! — вражено пробурмотів Козлик. — Відколи це пароплави літають у повітрі?
Він заходився торсати за плече Незнайка. Побачивши, що Незнайко не прокидається, Козлик страшенно перелякався й почав бризкати йому в обличчя холодною водою. Це привело Незнайка до пам'яті.
— Де я? — спитав він, розплющуючи очі.
— Дивись — пароплав! — закричав Козлик.
— Де пароплав? — спитав Незнайко, підводячись із землі й дивлячись у морську далечінь.
— Та не там! Он, угорі,— показав Козлик пальцем.
Незнайко задер голову вгору й побачив, що в повітрі ширяє пароплав — з трубами, щоглами, якорями й рятувальними шлюпками, підвішеними над палубою. Незнайко завмер на місці від подиву. Пароплав швидко наближався. На борту його вже можна було розгледіти коротульок. Завмираючи від страху, Незнайко й Козлик дивилися на громаду, що підлітала до них. З переляку в Козлика сам собою роззявився рот, а очі зробилися зовсім круглі. Він хотів щось сказати, але слова застряли десь у горлі. Нарешті йому вдалося видавити з себе:
— Що це? Чому це?
— Невагомість! — закричав раптом Незнайко. — Це не інакше, як Знайко. Я так і знав, що він прилетить нас виручити! Ура!
Він підкинув угору свого капелюха й від радості почав стрибати по березі.
Пароплав тим часом пролетів по дузі над пристанню й плавно опустився на воду. Незнайко й Козлик, узявшись за руки, побігли на пристань. Не встигли вони піднятися по драбині, як побачили, що з корабля сходять по трапу Знайко, лікар Пілюлька, Гвинтик, Шпунтик, Пончик і кілька незнайомих місячних коротульок. Від хвилювання серце шаленно закалатало у Незнайка в грудях, і він зупинився, не наважуючись ступити й кроку далі, тільки пробурмотів:
— Здається, мені зараз розпіканція буде!
Знайко в супроводі інших коротульок підійшов до Незнайка.
— Ну, здрастуй, — сказав він, подаючи руку.
— А ви що ж, голубчики, не могли прилетіти раніше? — сказав Незнайко, навіть не відповівши на привітання Знайка. — Ми тут їх ждали, ждали, мало не перевернулися на баранів, а їм хоч би що! Теж рятівники називається!