— Я з тобою, дурнем, і розмовляти після цього не хочу! — сердито відповів Знайко.
— Ти б краще сказав спасибі, що хоч тепер прилетіли, — мовив лікар Пілюлька. — Як ти себе почуваєш?
— Добре.
— Тоді гайда зараз же на пароплав, а то тут повітря, кажуть, дуже шкідливе. Не можна бути довго.
— Ну, трошечки ще побути тут, я думаю, можна, — відповів Незнайко. — Мені ж треба інших коротульок урятувати. Нас сюди багато приїхало.
— Це ми й без тебе зробимо, — сказав лікар Пілюлька.
— Ні, ні, братики, без мене ви ще переплутаєте що-небудь, забудете когось. Я сам повинен усіх розшукати. І ще ось що: чи нема у вас зайвого приладу невагомості?
— Навіщо тобі? — спитав Гвинтик.
— Я ось яку штуку придумав, — відповів Незнайко. — Ми закопаємо прилад невагомості на острові в землю, тоді навкруги утвориться зона невагомості. Повітря над цією зоною вже нічого не важитиме й почне підніматись угору, а на його місце з усіх боків надходитиме свіже морське повітря. Таким чином атмосфера на острові очиститься, і ніхто вже не буде перекидатися на баранів.
— Ти диви, — сказав захоплено Шпунтик, — наш Незнайко теж винахідником став.
— А що ти думаєш? Останнім часом я просто жах як порозумнішав. А свій метод очистки повітря я придумав, ще коли сюди на пароплаві їхав. У трюмі, розумієш, нічого було робити, от я й почав придумувати різні штучки.
— Ну гаразд, — відповів Гвинтик. — Прилад невагомості у нас для тебе знайдеться. Крім того, я бачу, тобі й черевики потрібні. Ну, це на пароплаві одержиш, а зараз веди нас і показуй, де коротульки, поки хто з них і справді не став бараном.
Розділ тридцять п'ятий
ЧАС ВЕЛИКИХ ЗМІН
Після того як скуперфільдівські робітники оволоділи невагомістю і прогнали із своєї фабрики Скуперфільда, всі тільки й говорили про це. Робітники інших фабрик теж приїжджали до космонавтів, а повернувшись, улаштовували на своїх фабриках невагомість. На деяких фабриках робітники так осміліли, що навіть без усякої невагомості брали владу до своїх рук і проганяли хазяїв.
Поліція так була налякана цими подіями, що вже не виступала проти робітників. Багато поліцейських викидали свої гвинтівки й пістолети, закопували свої поліцейські мундири та каски і, одягнувшись як звичайні коротульки, наймалися працювати на фабрики й заводи. Вони казали, що це набагато приємніше, ніж літати догори ногами в повітрі, дістаючи опіки, поранення й каліцтва.
Робітники за свою працю тепер одержували значно більше, бо їм уже не треба було віддавати багачам частину свого заробітку; а всі товари стали набагато дешевші. Тому кожен і харчуватися став краще, й купував більше товарів. Різних товарів потрібно було чимраз більше, тому всі фабрики почали збільшувати випуск продукції, а для цього їм треба було більше робітників. Безробітних скоро зовсім не стало, бо всі, хто хотів працювати, діставали роботу. В лакеях у багачів тепер ніхто не хотів служити. Від них повтікали і служниці, й покоївки, й прачки, й швейцари, й підлогонатирачі, а насамперед кухарі. Всі кухарі й кухарки тепер воліли працювати в їдальнях і ресторанах, де вони були самі собі господарі. А їдалень і ресторанів з кожним днем ставало більше, тому що багатьом тепер не хотілося готувати їжу вдома. У кожного вистачало грошей, щоб пообідати в ресторані чи принести обід з їдальні.
Бідолаха Скуперфільд, який втратив усі свої капітали ще до того, як у нього відібрали фабрику, не знав, як йому тепер бути. Спочатку він ходив обідати до своїх знайомих, але скоро побачив, що знайомі не мають особливого задоволення від цього, і закінчив тим, що пішов працювати на свою колишню макаронну фабрику. Ніхто не перешкоджав йому. Всі знали, що макаронну справу він любить, і сподівалися, що працюватиме він сумлінно.
Кілька днів Скуперфільд був підручним на тістомішалці, а потім йому доручили роботу на макаронному пресі. Тут Скуперфільд мав стежити, як з макаронного преса нескінченним пучком лізли макаронні трубочки, й регулювати їхню щільність і товщину. Якщо тісто ставало надто рідким, — а це одразу ж позначалося на товщині трубочок, — він давав сигнал тістомішальникам, щоб добавили борошна; якщо ж тісто робилося надто густе, він давав сигнал, щоб добавили водички. Як тільки трубочки досягали належної довжини, Скуперфільд натискував кнопку, й електричний ніж розрізав трубочки, які падали в паровий казан, а там їх обдавало гарячою парою, після чого вони потрапляли на конвейєр, який тяг їх в сушарку. Попрацювавши біля макаронного преса з тиждень, Скуперфільд надумав приладнати до преса невеличке коліщатко з виступом. Коліщатко, обертаючись, час від часу натискувало виступом кнопку, автоматично вмикаючи електричний ніж. Завдяки цій раціоналізації Скуперфільдові вже не треба було натискувати кнопку щоразу, коли макаронина досягала необхідної довжини, й він зміг працювати вже не на одному, а зразу на двох пресах. Він казав, що на цьому не зупиниться і доб'ється того, щоб машина автоматично регулювала густоту макаронного тіста й сама додавала, скільки треба води й борошна. Тепер, коли працювати доводилось йому самому, Скуперфільд добре зрозумів, як важливо полегшувати працю робітника. Взагалі працювати йому сподобалось, тим більше, що кругом завжди були коротульки, з якими можна поговорити, перекинутися жартом, порадитись.