— Ви не сердьтеся, братики, тут просто якась помилка вийшла, — виправдовувався Знайко. — Вчора камінь світився, от даю вам чесне слово!
— Ну, ти не сумуй, чого там! Завтра ми знову прийдемо, — сказав Шпунтик.
— Неодмінно прийдемо: тут і світло, й тепло, й мухи не кусають, — підхопив хтось.
Усі, сміючись, і штовхаючись, і наступаючи одне одному в темряві на п'яти, стали вибиратися з кімнати. Знайко навмисно не запалив електролампи, бо ж йому соромно було дивитися коротулькам в очі. Як тільки всі розійшлися, він з розмаху впав на ліжко, зарився обличчям у подушку і обхопив голову руками.
— Так мені, дурневі, й треба! — бурмотів він у відчаї. — Не міг тримати язик за зубами — тепер розплачуйся! Мало того, що в Сонячному місті осоромився, тепер і тут усі сміятимуться!..
Знайко ладен був відлупцювати сам себе з досади, але, згадавши, що час уже пізній, вирішив не порушувати режиму дня і, роздягнувшись, ліг спати. Вночі він, однак, прокинувся і, глянувши випадково на стіл, побачив, що камінь світиться. Загорнувшись у ковдру і всунувши ноги в капці, Знайко підійшов до столу, взяв камінь у руки й почав розглядати його. Камінь світився чистим голубим світлом. Він весь ніби складався з тисячі мерехтливих крапочок. Поступово його світіння ставало все яскравішим. Воно було вже не голубим, як спочатку, а якогось незрозумілого кольору: чи то рожеве, чи то зелене. Досягнувши найбільшої яскравості, світіння поволі згасло, й камінь перестав світитися.
Не сказавши ні слова, Знайко поклав камінь на підвіконня і в глибокій задумі ліг у постіль.
Відтоді він часто спостерігав світіння місячного каменя. Іноді воно починалось пізніше, іноді раніше. Часом камінь світився довго, всю ніч, а часом зовсім не світився. Хоч як старався Знайко, він не міг уловити в світінні каменя ніякої закономірності. Ніколи не можна було сказати заздалегідь, світитиметься вночі камінь чи ні… Тому Знайко вирішив мовчати й поки що нікому нічого не казати.
Щоб якнайкраще вивчити властивості місячного каменя, Знайко вирішив зробити хімічний аналіз його. Проте й тут виникли непередбачені труднощі. Місячний камінь не вступав у сполуку ні з якою іншою хімічною речовиною: не розчинявся ні в воді, ні в спирті, ні в сірчаній чи азотній кислоті. Навіть суміш міцної азотної і соляної кислот, у якій розчиняється навіть золото, ніяк не діяла на місячний камінь. Що ж міг сказати хімік про речовину, яка не вступає у сполуку ні з якою іншою речовиною? Хіба тільки те, що ця речовина — якийсь благородний метал, подібний до золота чи платини. Однак місячний камінь металом не був, отже, він не міг бути ні золотом, ні платиною.
Втративши надію розчинити місячний камінь, Знайко пробував розкласти його на складові частини, нагріваючи камінь в тиглі, але місячний камінь не розкладався від нагрівання. Знайко палив його на вогні, і теж марно. Місячний камінь, як то кажуть, в огні не горів і в воді не тонув. А втім… У воді місячний камінь тонув, тільки вся біда була в тому, що тонув він далеко не завжди. Бувало, місячний камінь тонув, як звичайно тоне у воді грудочка цукру або солі, а бувало, що він плавав на поверхні води, наче корок або суха деревина. Це означало, що вага місячного каменя з якихось невідомих причин мінялась, і з речовини, важчої від води, він перетворювався на речовину, легшу за воду. Це була якась зовсім нова, досі невідома властивість твердої речовини. Жоден мінерал на землі не мав таких дивовижних властивостей.
Під час своїх спостережень Знайко помітив, що звичайна температура місячного каменя була на два-три градуси вища від температури навколишніх предметів. Це означало, що поряд з променевою енергією місячний камінь виділяв і теплову енергію. Однак таке підвищення температури Знайко спостерігав знову-таки не завжди. Це означало, що виділення теплової енергії відбувалося не постійно, а з якимись перервами. Іноді температура місячного каменя була на кілька градусів нижчою від навколишньої температури. Що це означало, було просто неможливо збагнути.
Усі ці дивні речі спантеличували Знайка і зрештою набридли йому. Не вміючи пояснити всі ці дива, Знайко перестав вивчати властивості каменя і, як кажуть, махнув на нього рукою. Місячний камінь лежав у його кімнаті па підвіконні, наче якась нікому не потрібна річ, і помаленьку вкривався пилюкою.
Розділ третій
ДОГОРИ ДНОМ
А згодом відбулися події, які змусили Знайка й зовсім забути на якийсь час про місячний камінь. Те, що сталося, було таким дивовижним і незвичайним, що його важко й описати. Знайкові, просто кажучи, було не до того, щоб думати про якийсь там камінь, із якого він не мав ніякої користі.