— Отже, ви повинні дати кравцеві за штани, скажімо, грушу, — говорив далі Незнайко. — Та коли кравцеві не потрібна груша, а потрібний, наприклад, стіл, то ви повинні піти до столяра, дати йому грушу за те, що він зробить стола, а потім цей стіл виміняти в кравця на штани. Але тесляр теж може сказати, що йому не потрібна груша, а потрібна сокира. Доведеться вам до коваля плентати. Може трапитись і так, що, коли ви прийдете до тесляра з сокирою, він скаже, що сокира йому вже не потрібна, бо він дістав її в іншому місці. От і залишитесь ви тоді з сокирою замість штанів.
— Так, це справді велика біда! — засміялась Ниточка.
— Біда не в цьому, бо з кожного становища знайдеться вихід, — відповів Незнайко. — У крайньому випадку, друзі не дадуть вам пропасти, і хто-небудь подарує вам штани чи позичить на якийсь час. Біда в тому, що на цьому грунті у деяких коротульок розвивається страшна хвороба — жадібність або скнарість. Такий скнара-коротулька цупить до себе додому все, що під руку потрапляє: що треба й навіть те, чого не треба. У нас є один такий малюк — Пончик. У нього вся кімната завалена всіляким мотлохом. Він гадає, що все це може знадобитись йому для обміну на потрібні речі. Крім того, в нього є дуже багато цінних речей, що могли б комусь пригодитись, а в нього вони лише пилом припадають і псуються. Різних курточок, піджаків — сила-силенна! Самих костюмів штук двадцять, а штанів, напевно, пар п'ятдесят. Усе це в нього звалено на підлозі в купу, і він уже навіть сам не пам'ятає, що в нього там є і чого нема. Деякі коротульки користуються цим. Якщо кому-небудь знадобляться спішно штани або піджак, то кожен може підійти до цієї купи й вибрати, що йому до вподоби, а Пончик навіть не помітить, що річ пропала. Та коли помітить, то тут уже начувайся — зчинить такий галас, хоч з дому тікай!
Ниточка дуже сміялася, слухаючи цю розповідь. Потім обличчя її стало серйозним, і вона сказала:
— Соромно з хворих сміятись! Добре, що в нас ніхто не може захворіти цією страшною хворобою. Для чого нам тримати в себе цілу купу костюмів, якщо будь-коли можна взяти в магазині цілком пристойний костюм! До того ж моди постійно міняються, і якщо костюм вийде з моди, його однаково не одягнеш. До речі, — згадала Ниточка, — де ж ваші друзі — Кнопочка та цей… Сіренький, чи як його?
— Не Сіренький, а Пістрявенький, — поправив Незнайко Ниточку. — Вони пішли з Карасиком у Веселе містечко, а я залишився тут, щоб зіграти з автоматом у шахи.
— Ну й зіграли?
— Зіграв тричі й ні разу. не виграв.
Дізнавшись, що Незнайко грав з великим автоматом, Ниточка сказала, що цей автомат сконструйований шаховим чемпіоном Фігурою, тому обіграти його важко навіть для досвідчених шахістів. Великим досягненням вважається зіграти з ним хоча б у нічию, а тому, хто виграє, надається право грати з чемпіоном Фігурою на першість.
Для таких малодосвідчених гравців, як Незнайко, в Шаховому містечку було багато менш досконалих шахових автоматів. Електронна будова цих машин була простіша, і обіграти їх було значно легше. А, крім того, в багатьох автоматах були зроблені додаткові пристосування для розваги гравців. Так, наприклад, у одного була дуже смішна фізіономія. До того ж він умів шморгати носом і чухати рукою власну потилицю, що було дуже потішно. В другого фізіономія була зроблена з гнучкої пластмаси, й, коли йому щастило зробити вдалий хід, на обличчі в нього з'являлась урочиста посмішка. Як тільки він починав вигравати партію, рот його розтягувався до вух; та коли раптом програвав, то корчив такі страшні гримаси, що неможливо було дивитися без реготу. Був і такий автомат, у якого спалахувала в носі електрична лампочка, від чого весь ніс світився червоним світлом, а волосся на голові ставало дибки.
Крім того, тут ще були автомати, які свідчили про різні характери гравців. Один з них, перед тим, як зробити хід, довго морщив лоба, м'яв для чогось рукою власного носа, несміливо брав фігуру з дошки, довго тримав її в руці, неначе роздумуючи, куди поставити, нарешті, зробивши хід, швидко хапав фігуру назад, ставив на попереднє місце й знову вдавав, ніби думає. Такі витівки автомата сердили деяких надто нетерплячих гравців, і від того їм не так скучно було грати. Другий автомат, перед тим, як зробити хід, обов'язково хмикав, гмикав, покахикував, крутив головою, знизував плечима, розводив руками; третій пускав у хід усілякі слівця, наприклад: «Ах, ви так пішли? Ну, а ми так!» Або: «Зараз ми вам покажемо, як грати в шахи». Або: «Зараз вам буде каюк». Це досягалося за допомогою магнітофона, тобто звукозаписного апарата з магнітною стрічкою, на якій записувалися різні фрази. Перед кожним ходом магнітофон автоматично вмикався, і звучала та чи інша фраза.