Цікаві люди похилого віку і бабусі в Києві. Якісь ребячлівой. Ніби старі діти. А молоді хлопці навпаки. Он ідуть двоє. Ну, років по двадцять, не більше. І обидва з бородами. Чудеса!
А он якась тьотя спить під деревом. Загорнулася з головою в ковдру і хропе. І чого вона на пляж прийшла, незрозуміло. Будинки під ковдрою краще виспатись можна.
А скільки дітей! Скільки дітей на пляжі! Тільки й чуєш:
- Сема, вийди з води! Вийди з води, Сема!
- Галочка, не запливав! Пливи назад!
- Саша, де твої капці? Де твої капці, я питаю!
- Алик, зніми мокрі труси.
- Толя, віддай йому м'яч. Толя! Це ж не твій м'яч, це його м'яч.
- Яша, за таку шкідливість ти більше купатися не будеш. Не будеш ... за шкідливість.
- Фаня, ти знову насипала піску в мої туфлі? А нумо висип зараз же!
- Дитинко, ну з'їж яєчко! Одне тільки яєчко! - Говорить товста тьотя у смугастому купальнику, простягаючи облуплені яйце щокатий здоровань років дванадцяти.
Той верне ніс і морщиться - не хоче.
- Дитинко, ну з'їж, прошу тебе! - Благає тітка. А з води захоплено верещить худенький, як горобець, хлопчисько років шести:
- Мамо, вода! Мамо, Дніпро! Мамо, я купаюся! Мамо, вода! - Наче він ніколи в житті води не бачив і не купався ніколи.
Ми підійшли до самої води і почали вибирати місце, де можна покласти речі, коли роздягнешся. Між іншим, дивлячись на Дніпро, який кишів людьми, я подумав: «От якщо б хто-небудь тонув, а ми б його врятували! Краще б, звичайно, щоб який-небудь дитина тонув - легше рятувати ... »Це була наша постійна, поки ще не здійснена мрія - когось врятувати і взагалі стати героями. Особливо добре було б ось так, при всіх, щоб бачили ... Чого б он того спритний Піскун не забулькала, наприклад ... Ми б його в мить - раз - і будь здоров. І в «Вечірньому Києві» на наступний день заголовок: «Юні герої з Васюківки».
- З «Вечірнього Києва» якраз цікавилися вчора ... - почув я раптом веселий голос. І здригнувся: чи не підслухав хтось мої думки?
Ні, це просто розмовляли двоє чоловіків. Один, невисокий, кругловидий, стояв по коліна у воді. Інший, широкоплечий, з гачкуватим носом, стояв на піску біля самої води. Він був уже одягнений (можливо, йшов додому), але ще не взувся - черевики тримав у руці.
- Все розпитували про роль царя, - продовжував кругловидий. - Ні, відповідаю, нічого ще говорити. Як буде готове, тоді й приходьте.
- Правильно, - підтримав горбоносий. - Ніколи не потрібно розповідати наперед. Я терпіти не можу, коли ось так діляться творчими планами, обіцяють, беруть зобов'язання, а потім ... пшик! - І нічого немає. Ну, ні пуху ні пера! Я побіжу, а то вже і так на радіо запізнюються ... Бувай! Привіт Галинці. Я забіжу днями ... Будинок я пам'ятаю ... А квартира, якщо не помиляюся, тринадцята? Так?
- Так-так! Тринадцята! Заходь обов'язково! Бувай! - Радісно посміхаючись, крикнув кругловидий, а коли горбоносий відійшов, неголосно, але так, що ми чули, буркнув: - До біса!
Ми з Явою перезирнулися і почали усміхатися. Ми знали, що коли говорять «ні пуху ні пера», потрібно посилати до біса, але щоб це робив дорослий, в перший раз чули.
Кругловидий артист зробив квапливо кілька кроків, збираючись пірнути, і раптом зупинився, піднявши руки:
- Ух ти! Годинники забув зняти! - Обернувся, побачив нас: - Хлопчик, будьте ласкаві, покладіть он там, на сірі штани, щоб мені не повертатися, - і простягнув годинник.
Я стояв ближче до нього, я і взяв. А артист одразу - бух у воду! І поплив кролем, збиваючи воду ногами, як моторний човен. Здорово плаває ... Кілька секунд ми дивилися, як він пливе. І раптом десь ліворуч почувся крик:
- Потонув! Потонув! .. Потопельника витягли!
- Де? Де? - Так і підскочили ми.
І кинулися туди, куди вже бігли люди.
А що? Якби при вас закричали «потонув», ви б хіба стояли на місці?
Тим більше, якщо ви тільки що мріяли когось врятувати! Та й до того ж ще врахуйте, що ви ніколи не бачили справжнього живого утопленика ... Тобто не живого, звичайно ... а взагалі ... ну, одним словом, утопленика.
- Де? Де? Де? - Нишпорили ми серед людей, намагаючись щось побачити.
Але люди стояли щільно, і ніякого утопленика не було видно.
Тоді ми кинулися на карачки - і між ногами, між ногами, як щенята ... Нарешті побачили. На піску лежав горілиць хтось величезний і довгий, а на ньому верхи сидів худенький і гостроносий, вже немолодий чоловік з кущиком сивуватий волосся на грудях. І робив штучне дихання. Раз! Два! Раз! Два! Методом Сильвестрова.
- Тепер дайте мені, - сказав засмаглий здоровань-рятувальник, який щойно підплив на своєму човні. Видно, йому було дуже ніяково через те, що не він витягав потопельника, а звичайнісінька людина, та ще й такий непоказний ...