Але очі у Яви спалахнули майже таким же зеленим вогнем, як і у тих котів, що ховалися між сараями. І я зрозумів: ось ця кріпосна стіна, ці бійниці - вся ця древня Лавра вже населялась в його уяві таємничими незнайомцями, сищиками і шпигунами. І вже чуються Яві відгомін пострілів, і «Руки вгору!", І звуки погоні, і ... все, що трапляється в пригодницьких фільмах. Сперечатися з ним тепер пусте справу.
- Ми тільки подивимося, і всі, - благально глянув він на мене.
- Ах, ви ж тут, напевно, ніколи не були ... Так ходімо, ходімо! - Заторохтіла Валька. Довелося зайти.
- Тут Лавра кінчається ... - пояснювала Валька. - Це - «Дзвіниця над Дальніми печерами». А це - храм Різдва Богородиці.
Але вона могла і не пояснювати. Все це можна було прочитати на спеціальних дошках. Що Ява і зробив за своєю улюбленою звичкою.
- «Храм Різдва Богородиці, споруджений в 1696 році в стилі бароко ...» - голосно прочитав він.
- Аварійне бароко, - сказав я. - Капремонт вимагає ...
Дійсно, поряд з підновленої золотоглавій дзвіницею церква Різдва Богородиці мала жалюгідний, занедбаний вигляд: купола облупилися, почорніли, стіни потріскалися, скла у вікнах вибито. Біля церкви стояли заіржавілі, скособочений лісу з водопровідних труб. Здавалося, що й ліси ці такі ж стародавні, як і сам храм. Вхід до нього був замурований цеглинами.
Невеликий дворик біля церкви був обнесений фортечною стіною, в якій були пророблені квадратні віконця і вузькі бійниці. Тут в зеленому тихому куточку між деревами були старі могили - виднілися хрести, залізні огорожі, мармурові пам'ятники.
Ми обійшли церкву, і, коли вже йшли, Ява прочитав на одному з пам'ятників:
ГЕРОЮ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВОЇНИ 1812
Ад'ютантом Кутузова
Генералу від інфантерії П. С. Кайсарова
Від вдячного ПОТОМСТВА 1951
І на іншому:
ГЕРОЮ ВІТЧИЗНЯНОЇ ВОЇНИ 1812
Сподвижник М. І. КУТУЗОВА
Генералу від інфантерії А. І. КРАСОВСЬКОГО
Від вдячного ПОТОМСТВА 1951
- Ось бачиш, - сказав Ява. - Такі історичні генерали поховані, а ти не хотів йти.
- У нас тут багато історичних, - сказала Валька. - У Лаврі - Кочубей, Іскра, в Видубецькому монастирі - Ушинський, а у церкві Спаса на Берестові - Юрій Долгорукий, який Москву заснував.
Ява знову зміряв мене гордим поглядом, наче все це не Валька казала, а він сам.
- Треба буде подивитися, - зітхнувши, сказав я. - Але зараз ходімо до цього Валер'янович.
- Ходімо, ходімо, - підхопила Валька.
Ми вийшли з воріт і вздовж фортечних стін спустилися ще нижче.
Ех і містечко ж вибрали монахи для своєї Лаври! Серед буйної зелені, на високій кручі над Дніпром, звідки важко окинути поглядом все, що відкривається навколо у синій безбережної дали.
Звивистій стежкою спустилися ми до асфальтовій доріжці, і ця доріжка вивела нас на вузеньку криву вуличку, де в зелені палісадників стояло кілька старих, врослого в землю і похилих халуп-мазанок. І тільки по тому, що майже над кожною з них стирчала телевізійна антена, можна було визначити, що це житла наших днів, а не часів Шевченка.
Біля однієї з хатенок, мало не біля самої старої, Валько зупинилася. На маленькому, або, як тепер кажуть, малогабаритному, дворику рилися, нервово смикаючи головами, білі брудні кури і важливо, по-директорські походжав строкатий півень з хвацько збитим набакир гребінцем. Ні грядок з овочами, ні ягідних кущів, як у інших господарів на цій вулиці, тут не було. Тільки квіти: троянди, півонії, півники, мальви, флокси.
І маленька хатина, як іграшкова, стояла в цьому квітнику. Стіни її були по сільському звичаю чистенько вибілені, заваленка пофарбована синькою, а на стіні під дахом висіли пучечки якихось сушених трав.
Ми увійшли слідом за Валькою у двір, ступили на скрипуче дощате ганок, яке було майже врівень із землею. Валька постукала. Ніхто не відповів. Валька знизала плечима, потім підійшла до вікна і, приклавши долоню козирком, припала до скла.
- Ні ... Ви знаєте, - долаючи ніяковість, сказала Валька, - мабуть, він поїхав на Куренівку до племінника. Він іноді в неділю туди їздить, коли добре себе почуває. Але він скоро повернеться, не хвилюйтеся. Він завжди йде з ранку, а до обіду повертається.
А навколо все було таким звичним, близьким, що я якось одразу повірив - людина, яка тут живе, повинен обов'язково нам допомогти. І я готовий був чекати хоч до вечора.
Валька сказала:
- Ходімо до нас. Я вам свої книжки покажу. І фотографії. У мене цілих два альбоми фотографій. Він скоро прийде, не хвилюйтеся.