Вона говорила таким тоном, наче була винна, що Максим Валер'янович добре себе відчув і відправився до племінника на Куренівку.
Ми йшли назад.
Дивовижне враження залишилося від усього, що ми бачили.
Тільки що була гучна міська вулиця з тролейбусами, потім відразу - церкви, тиша, хрести, старі могили, «Генерал від інфантерії Красовський», потемніла кріпосна стіна, потім - гоп! - Прибили в небо щогли високовольтної лінії, потім несподівано Кривенька сільська вулиця, халупка Максима Валеріановича - кури квокчуть, мальва під вікном, соняшники. А внизу - набережна: трамваї, машини, автобуси, мотоцикли. Справа гігантський міст імені Патона. Зліва інший красень міст, по якому метро прямо з-під землі через Дніпро пролягло.
І як все це, старе і нове, перемішалося - просто дивно.
Ми дійшли до сараїв. На одному з цих двоповерхових «кораблів», на перилах містка, що тягнувся вздовж другого поверху, сидів головатий, широколиций хлопець у картатій сорочці та синіх брезентових штанях, які відразу привернули мою увагу. Я таких штанів ще не бачив. На них було безліч металевих заклепок. Як ніби не з матерії були ці штани, а з заліза, і не шиті, а клепати.
Побачивши цього хлопця в «залізних» штанях, Валька закричала:
- Гей, Будка! Ти знову вчора дзвонив до нас? Якщо не перестанеш дзвонити, ох тобі за це і буде!
- Відвали, - сказав Будка і сплюнув крізь зуби.
- Ось побачиш, побачиш! - Не вгавала Валька.
- Закрий свій труну і не грими кістками! - Зневажливо скривився Будка.
- В чому справа? - Крижаним тоном запитав Ява. Я побачив, як він почервонів. Нам все було ясно і без Валькіних пояснень, але ми все-таки почекали, поки вона не сказала:
- Ось взяв моду - дзвонить і тікає. Розважається! Ява кинув на мене погляд-блискавку, від якого стало жарко всередині:
- Павлуша, йдемо!
Ми кинулися до дерев'яної драбині, яка вела на другий поверх сараю.
- Та куди ви, хлопці? Киньте! Будете ще з хуліганом зв'язуватися! - Закричала Валька (вона думала, що нас тягнуть лише благородство і лицарські почуття).
Але ми, не слухаючи її, квапливо піднімалися сходами, гупаючи, як моряки під час авралу. Бігти будці було нікуди, та він і не збирався тікати. Він тільки зліз з перил і стояв, притулившись до них спиною і склавши на грудях руки. Він був приблизно одного віку з нами, але міцніше і ширше в плечах. Але ми у себе на вигоні звикли і не до таких противникам.
- Дзвониш, значить! Тіка, значить! - Шипів Ява, підступаючи до будки.
Будка навіть пози не змінив, так і стояв зі схрещеними на грудях руками. Тільки процідив крізь зуби:
- Не тягни щупальця, а то копита протягнеш! Я займаюся самбо і знаю такі прийомчики, що ви у мене тут же послетаете вниз, як груші.
- П-подивимося! - Прошипів Ява і несподівано схопив Будку за вухо, та не двома пальцями, а всією п'ятірнею.
Будка сіпнувся і хотів ударити Яву в живіт. Але той вільною рукою схопив його за руку, я - за другу ... І одночасно ми наступили йому на ноги: Ява - на ліву, а я - на праву, щоб не міг відбиватися ногами. Таке «самбо» ми знали з дитинства. Будка викручувався, рвався, але ми затисли його, як у лещатах. Ява м'яв йому вухо і примовляв:
- Скажи спасибі, що ми тебе по пищалки не б'ємо. Ми просто ... передаємо те, що тобі належить. Нас одна людина просив передати.
Спершу Будка все цідив крізь зуби:
- Кінчай! Кінчай!
Потім виривався мовчки і тільки сопів. Потім на очах у нього з'явилися сльози, і він став просити:
- Пустіть! Ну! Пустіть! Ну! Пус ...
- А будеш ще дзвонити? Будеш?
- Н-не буду ... - ковтаючи сльози, промекав Будка.
Ми підвели його до драбинці і пустили. Я не втримався і піддав йому коліном. І він загримів своїми «клепаними» штанами до самого низу.
Схопився, відбіг, обернувся і, розмазуючи по широкій мордяку сльози, прокричав:
- Ну почекайте, почекайте! Ви ще мені попадетеся! ..
Погрозив кулаком і зник.
Валька і братик Микола зустрічали нас внизу, як героїв-космонавтів. Немов ми не з сарая спускалися, а сходили по трапу з літака «ТУ-104» на Внуковському аеродромі. Не було тільки квітів і духового оркестру.
Братик Микола так і стрибав від захвату:
- Ось здорово! Ось здорово! У нас Будку всі хлопці бояться, а ви ... Ось здорово! Усім розповім ...
Ми зробили вигляд, що це для нас дрібниця, нічого особливого.
- А чому його будкою звуть? Хіба ім'я таке? - Запитав я.
- Так це його прозвали ... Бачили, яка в нього морда? Ця будка. А так його Толіком звати. Огидний він, шкідливий ... - Микола сказав це з образою: мабуть, йому частенько перепадало від Будки.
Раптом Валька вигукнула: