Ну, а поки що відчиняються ось ці низенькі ворітця, і ми в'їжджаємо на територію студії.
Дивлюся вліво - ух ти, фруктовий сад, та не який-небудь маленький, а такий, що кінця не видно! Ніби ми й не па студію потрапили, а в радгосп ...
- Може, це для артистів ... політехнізації ... Після зйомок працюють ... - шепоче Ява.
- Мабуть, - погоджуюсь я.
Подивилися ми вправо - стоять один за одним барвисті щити (на кшталт тих, які бувають на шосе). На одному з щитів Ява прочитав: «Мистецтво належить народу». «... З усіх мистецтв для нас найважливіше - кіно (В. І. Ленін)».
А на іншому щиті були такі слова:
«У людині повинно бути все прекрасно: і обличчя, і одяг, і душа, і думки (А. П. Чехов)».
Я зітхнув: обличчя в мене - наче на ньому цвяхи забивали, а одежа вся зім'ята, брудна; на душі кішки шкребуть, як про годинник згадаєш ... Лише в думках своїх я був прекрасний і здійснював вчинки прекрасні і благородні. Та думки-то нікому не видно ...
Ми вийшли з машини і слідом за Максимом Валер'янович попрямували до дверей кіностудії. Ось це - двері! До чого ж цікаві! Крутяться! Як гвинт пароплава або колесо водяного млина (тільки на попа поставлені). Штовхнеш одні двері, а інша вже тебе наздоганяє і по спині лупить. Ну і двері!
Проштовхнули нас двері всередину. Ява тільки потягнув носом повітря і тут же скривився. І я теж. Лікарнею пахло. Там, ліворуч, було щось подібне до амбулаторії. Так, подумав я, видно, не таке вже це безпечне справа - кіно створювати, раз медицина напоготові.
Ми піднялися сходами трохи вгору і пішли довгим-довжелезним коридором. Ми з Явою не раз читали про кіностудію в книжках (і у Кассіля, і в інших), що коли потрапляєш туди, то дива починаються одразу ж у коридорі:
Петро I ходить там, обнявшись з Чапаєвим, який-небудь римський гладіатор прикурює у Героя Радянського Союзу, а горда морська цариця розповідає простий колгоспниці про те, яку чудову кофточку купила вона вчора в універмазі.
І нам не терпілося побачити все це. Ми раз у раз озиралися на всі боки. А по коридору чомусь ходили самі звичайні люди в самих звичайних костюмах (деякі в спецівках, як на фабриці!), І ніяких тобі гладіаторів, і ніяких царів ... Напевно, ми потрапили в такий день, коли цікавих зйомок на студії не було. Не пощастило нам!
І раптом ...
- Во! Во! - Штовхнув мене в бік Ява. По коридору назустріч нам ішов чоловік у зеленій військової кашкеті, в гімнастерці з портупеєю. Високий, стрункий, з суворим обличчям ...
- По-моєму, Кадочников ... У ролі партизана ... - шепнув Ява.
Побачивши Максима Валеріановича, військовий привітно посміхнувся і козирнув. Максим Валер'янович теж посміхнувся і привітався з ним. Коли ми розминулися, я набрався сміливості і запитав Максима Валеріановича:
- А ... хто це? Як його прізвище?
- Петренко, - трохи здивовано глянув на мене Максим Валер'янович. - Прекрасна людина ... Пожежник ... Відповідає на студії за пожежну охорону.
Тю! ..
- Якісь пожежники пішли ... нецікаві, навіть касок не носять, - відводячи очі, буркнув Ява.
Довго ми йшли вузьким, напівтемним коридором. І майже всі, хто нам зустрічався (а люди в коридорі товпилися, як на Хрещатику), віталися з Максимом Валер'янович. Ну просто, як у селі - «здрастє» на кожному кроці.
Нарешті Максим Валер'янович зупинився біля дверей, на якій висіла табличка: «Знімальна група" Поцілуйте мене, друзі! "» За дверима стояв страшний гвалт. Здавалося, що там повно людей, які кричать і сваряться між собою. Але коли Максим Валер'янович відчинив двері і ми ввійшли, виявилося, що в кімнаті всього одна людина. Він був уже немолодий (років за п'ятдесят), але ще бадьорий і міцний, з величезною копицею чорного волосся на голові ... Сидячи па столі, він лаявся по телефону, не змовкаючи ні на мить і перебиваючи сам себе:
- Ви, розумієте, зйомку зриваєте ... Що ви мені вчора обіцяли? Ви обіцяли сонячну погоду, розумієте ... Без опадів! А дали що? Що ви мені дали, розумієте ... Подивіться у вікно! - Він тицьнув рукою в бік вікна. - У вас є вікно? Помилуйтеся, розумієте! Опади, щоб їм пусто було! Повне небо опадів! Опади, і ніякого, розумієте, просвіту ...
Насправді, небо затягнуло хмарами, і став накрапати дощ.
- Неподобство, розумієте ... - лайнувся він в останній раз, зіскочив зі столу і рвучко обійняв і поцілував Максима Валеріановича: - Здрастє, дорогий! Ось лаявся з цими ... як їх ... з віщунами погоди ...