- Ха-ха-ха-ха! - Гримнув реготом зал. Ось бісів Карафолька! У нього вже й на репетиціях смішно виходило ...
«Ну нічого, спокійно, спокійно! Все буде добре! Все буде добре! Ось зараз глядачі знову повинні засміятися ... »
- Х-ха-ха-ха!
«Ну от, а я, дурень, боюсь!» Наш вихід все ближче і ближче ... Ось уже зараз, зараз ... Як тільки Карафолька скаже ... Під!
- «Так і чекаєш, що ось відчиняться двері - і шасть ...» Всередині у мене щось йокнуло, я рвонувся всім тілом і разом з Явою вискочив на сцену.
- «Надзвичайна подія», - відчайдушно гаркает Ява.
- «Несподівана звістка», - точно так же гаркаю я.
- «Що? що таке? »- сполошилися всі, хто був на сцені.
Вийшло дуже здорово. Зал завмер.
- «Непередбачене справа, - знову кричу я, - приходимо в готель ...» - «Приходимо з Петром Івановичем в готель ...» - перебиває мене Ява.
Зал мовчить.
«Ай да молодці! Ну і молодці ж ми! »- Миготить у мене в голові. Поглядом переможця обвожу зал, бачу десятки очей, спрямованих на мене і ...
- Е! - Кажу, перебиваючи Яву. Я добре знав, що повинен в цей момент сказати «Е». Але далі ... Немов хтось у вухо мені раптом - фф-фу! І всі з моєї голови через інше вухо - фф-фють! - І пусто. Як у дірці. І жодного слова немає. Не те що там з ролі Добчинського, а взагалі жодного - наче я теля і не знаю людської мови. Тільки ось це «е» в голові і залишилося й гулко перекочується там, стукаючись про череп.
- Е! - Повторюю я і дивлюся на Яву.
А він дивиться на мене. І я здогадуюся, що в нього теж ... все з голови - фють! - І пусто. Я екаю втретє.
- Е! - Відповідає Ява, тільки щоб не мовчати. І дивимося один на одного.
- Е! - Кричу я.
- Е! - Відповідає Ява.
І знову тара очі ... В залі пирскають зі сміху. Видно, думають, що так і треба.
Он і бабуся Тріндічка розтягла в посмішці свій беззубий рот. Підборіддя її трясеться, і обличчя стало сплюснутим від сміху (скільки вже років вона не сміялася!).
- Хі-хі-хі! Ха-ха-ха! Хо-хо-хо! .. - Гуде зал.
Кузьма висунув голову з суфлерської будки і, широко роззявляючи рот, підказує по складах, що нам говорити. Здається, і глухий його зрозумів би. Вже й городничий - Карафолька підказує, і поштмейстер - Сашка Гузь. Вже і в перших рядах зрозуміли, і навіть хтось із публіки, почувши «Кузьму», сам почав підказувати.
Я чую окремі слова, але вони розбігаються, як неслухняні вівці. А я, як недотепа-пастух, не можу зібрати їх разом. Якщо б мене в той момент запитали: «Як твоє прізвище?» - Я і то, напевно, не зміг би відповісти.
А в задніх рядах все ще регочуть, думаючи, що так і треба по п'єсі. І крізь регіт чується чийсь вигук: «Ось молодці! Ну і молодці! »Це вже занадто!
Більше витримати я не можу.
Я зриваюся з місця, збиваю по шляху якусь декорацію і вилітаю вон зі сцени ...
Я біг по безлюдному селу навмання, не розбираючи дороги, і вітер свистів в моїх бакенбардах.
І тільки коли опинився за селом, в лозах над річкою, я впав на траву, і катався, і стогнав, і землю гриз від ганьби, від сорому, від горя. А коли через кілька хвилин перший напад відчаю пройшов, я побачив, що поруч зі мною катається, стогне і землю гризе мій друг Ява - Бобчинський.
Ми не сказали ні слова. Ми тільки подивилися один одному в очі. Що ж ми наробили?! Адже ми не тільки провалилися самі, зганьбилися на все село, ми підвели і всіх інших. Таку п'єсу провалили! .. Адже, як ви вже знаєте, хоч і не головні герої Бобчинський і Добчинський, а так вже написана ця геніальна п'єса, що без них - ні тпру ні ну. Ось ми зараз втекли, а там все зірвалося.
Скандал ... Паніка ... Адже не можуть дізнатися городничий - Карафолька і всі інші чиновники, що в готелі живе Хлестаков - Кагарлицький, якого треба приймати за ревізора. Сказати це мали ми, Бобчинський і Добчинський. Крім нас, ніхто цього зробити не може. Ніхто! Розгублено стоїть на сцені талановитий Карафолька, не знаючи, що робити. І всі інші актори стоять, як пришиблені. А за сценою, так і носа на неї не висунувши, страждає найталановитіший з нас Коля Кагарлицький. Ах, який же він був Хлестаков на репетиціях! І звідки у нього все це бралося! .. А адже раніше такий тихий був і непомітний ... Ми його й за хлопця не вважали. Ні з дерева у воду пірнути, ні вікно з рогатки вибити ... уткнется ніс в книгу і сидить собі під грушею мовчки. А на сцені таке виробляв, що тільки ах! .. І тепер ніхто цього не побачить.
І знаменитий предок зоотехніка бабка Тріндічка, яка за сто років, може, вперше зібралася культурно розважитись, попленталася додому цвіркунів на печі слухати. Незадоволена і похмура розходиться публіка по хатах. Лає на всі заставки цей примхливий і ненадійний театр, який так сильно залежить навіть від самих що ні на є паршивенький акторів.