Сашко встав, напружено озирнувся, шукаючи хоч якусь підтримку, ні в кого її не знайшов, важко видихнув, утупився в парту, не наважуючись підвести погляд.
— Це вже всі «герої»? — насмішкувато спитала Ангеліна Станіславівна. — Ну що ж, будь ласка, до мого кабінету, шановні. Ми продовжимо розмову там, — повернулась до виходу, легенько підштовхнула Змієвську-старшу, помахом руки запрошуючи школярів за собою.
— Блін, оце деньок починається, — прошипів Качок. — Повний відстій.
На його слова ніхто не відреагував. П’ятірка «приречених» почимчикувала за директоркою. Сашко йшов останнім. Коли за ним зачинились двері класу, здалося, що ляснули металево важкі засови тюремної камери. Він здригнувся. Сіпнув плечима.
— Не шкалься, Голова, якось виїдемо, — нарочито бадьоро повернувся до нього Качок.
Він підморгнув чомусь водночас обома очима і підбадьорливо усміхнувся. Від тої усмішки Сашкові стало так паршиво, ніби ковтнув масивного жирного таргана. Ото втрапив у халепу... І чого його потягнуло до Змієвської? Та нехай би там хоч голяка під стіл лазили, але без нього. Та й Орися... Тепер доведеться їй багато що пояснювати. А чи й захоче слухати? Чи зрозуміє? Сашко не відчував під ногами підлоги, думки плутано наповзали на інші думки. Світ посірів. Життя втрачало свій дивний смак.
У кабінеті директорка запросила їх зайняти стільці під стіною, сама вмостилася на своє законне місце навпроти, а Змієвській-старшій завбачливо підсунула стілець неподалік себе. Сашкові чомусь згадався документальний фільм про Сталіна, Берію та їхні методи роботи з «ворогами народу». Він приготувався до найгіршого.
— Отож, повернемося до нашої розмови. Якщо хтось знає, де поділася Катя... — почала Ангеліна Станіславівна. І тут двері рвучко відчинились. До кімнати влетіла розпашіла біологічка Свєточка.
— Знайшлася... — видихнула вона. — Катя знайшлася. Я урок проводила в одинадцятому класі, і вони проговорилися, що Катя ночувала в Антона Спиці, з «Б» класу. Його теж сьогодні в школі немає. Я вже його мамі телефонувала, все з’ясувала. Вона трохи зранку... як би сказати — не дуже твереза, але підтвердила, що Антон з дівчиною прийшов, — наче чергою з кулемета випалила.
— Світлано Михайлівно, — перервала потік її слів Ангеліна. — Давайте відпустимо дітей і тоді, — ніби притиснула біологічку словом до підлоги, — ви все нам розповісте.
— Моя донька? З якимось придурком із сім’ї алкашів? Ночувала разом? — дійшло сказане Светочкою до Змієвської-старшої. — Ви при здоровому глузді? — вирячила очі на Світлану Михайлівну.
— Ги-ги-ги! — невідомо чому зрадів Вовка Бадій. — Скоро бабцею станете, — «підбадьорив» маму Каті.
— Та ти!.. Та я тобі!.. — захлинулась словами та. — Покидьок! — видихнула із свистом.
— Базар фільтруй, тьотко! — скочив з місця Качок. М’язи під футболкою напружинилися, а кулаки набрали загрозливої форми.
— Так, припинили! — підвищила голос директорка. — Ви, п’ятеро, встали і бігом на урок! Ви, Світлано Михайлівно, будь ласка, сядьте, а ви — візьміть себе в руки, — кивнула Змієвській. — Знайшлася — і вже добре, — заспокоїла всіх.
Пропонувати двічі школярам залишити кабінет не довелося. Вони вискочили в коридор, як корок із пляшки ігристого вина, яку хтось нагрів на батареї та добряче збовтав.
— Тепер, Голова, ти з чистою совістю все можеш спихнути на Спицю. Мовляв, і дитина не моя, і не схожа зовсім на мене, — ляснув Сашка по спині Качок.
— Ідіот, — презирливо протягнула Діана. — З чого ти взяв, що Змія залетіла від когось? Помелом метеш, а потім по всьому місту чутки підуть, — хижо глипнула на Вовку. — Ну переночувала раз — і що? Підняли дзвін на всю округу, — кивнула на двері кабінету.
— Коротше, відбувся ти, Голова, легким переляком, — не зрозуміло було, знущається чи підбадьорює Бадій. — Може, відсвяткуємо? У мене предки до Хмельницького на базар махнули, хата вільна.
— А навіщо нам натовп збирати? — випередила Сашка своєю пропозицією Галя Чуйко. — Я теж увечері абсолютно вільна, — сяйнула звабливо.
Що відповів їй Вовка, Головко вже не чув. Усе заглушив пронизливий дзвінок. Перший урок нарешті закінчився.
8.
ожен хоч раз у житті переживає втрату найдорожчого. У кожного через це свої страждання. Кожному здається, що саме йому найгостріше болить. Кожен хоче, щоб його зрозуміли.
Ось і Сашко, сидячи вдома на ліжку, ловив себе на таких думках. Чомусь знову все зламалося. Він ще раз «побив горщики» із другом, а тепер ще й утратив надію продовжити будь-які стосунки з Орисею. Вона його не те, що не зрозуміє, а навіть і не почує! А так у них все гарно починалося. Щось таке бентежне зароджувалося і жадане обіцяло.
Той день у школі був сумбурним, гнітючим і затяжним. Уроки тягнулися безкінечно, як старий медичний джгут, і обривалися з довгожданим дзвінком. Сашко автоматично змінював книжки, діставав інші зошити, розсіяно слухав учителів і краєм ока спостерігав за Орисею.
А вона поводилася, ніби нічого не сталося. Ніби і не було в них нічого такого, що об’єднує людей і робить світ їхнім.
Сашко відразу на першій перерві, намагаючись приборкати дрижаки від небувалого хвилювання, підійшов до Орисі, маючи надію все їй пояснити. Однак слова, які важко народжувалися десь там у глибині нього, зависали в повітрі, й Орися не чула їх. Він і собі був смішний такою поведінкою, а що вже було думати про те, яким Орися бачила його тоді. Ненавидів себе, що не міг справитися із собою. Мовчки дорікав Орисі, що не хотіла допомогти йому в такий скрутний для нього момент.
Вона зміряла Сашка презирливим поглядом і пішла далі ніби крізь нього, залишивши після себе запаморочливий запах парфумів. І тяжку гіркоту.
Ромка мовчки, не ховаючи обурення в очах, пересів за іншу парту. Там було тимчасово вільне місце (хтось захворів і відлежувався вдома). Ромку, з яким завжди так гарно було, Сашко взагалі не міг зрозуміти. Що сталося? Чому він так поводиться? Що він, Головко, такого зробив? Чим образив Ромку?
Думки про Ромку все-таки мучили менше. Вони роєм кружляли навколо Орисі, змушуючи уяву шукати жаданого примирення, або, як любив казати тато, консенсусу. Що то за фігня така — консенсус, Сашко дізнався, знайшовши це слово у «Вікіпедії». Там написано, що консенсус — прийняття рішення, яке задовольняє всіх учасників переговорів. От і йому тепер необхідно було якось «задовольнити» і Орисю, і Ромку.
Що робити в таких випадках? З ким можна порадитись, уявлення не мав. У батьків не спитаєш. Після вчорашнього конфузу ще підкинути їм свої проблеми з дівчатами... Ні, на таке він не наважиться.
— Блін, от я недоумок, — вирвалося вголос. — А інтернет навіщо? — зрадівши несподіваній думці, увімкнув «планшетник», дочекався завантаження.
«Як помиритись із дівчиною?» — забив у пошуковику. Ого! Виявляється, проблема досить поширена. Вихід — «м’яка, задушевна розмова». Ага... Вже було — відпадає.
Далі: «Допоможе романтичний жест, який залежить від фінансових можливостей чоловіка...». Не обручку ж із коштовним каменем їй дарувати! Ні. «Фінансові можливості» обмежені.
«Банальний напис фарбою на асфальті допоможе розтопити лід у її серці». О, це вже хоч якась ідея. Точно! Он під усіма вікнами у дворі понаписувано. Когось там із днем народження вітають, хтось комусь у коханні освідчується. Беремо на замітку.
Сашко задоволено потер руки. Тепер залишалося обміркувати технічні питання. Навіть на фарбу потрібні гроші, а їх якраз і не вистачає. Увімкнув світло в комірчині, де тато тримав свої інструменти, а мама якісь баночки. Там був усілякий господарський реманент. У пам’яті послужливо сплило, що батько нещодавно фарбував із балончика решітку на балконі і нібито в ньому залишилася фарба.