— Бадій! — закричав Цимбалюк. — Линяємо! Кидай цих дебілів! Вони і так вже не дихають, — потягнув того від Головка.
Качок, засліплений адреналіном, спочатку відмахнувся, поглянувши на Цимбалюка білими від люті очима. Потім погляд його став осмисленим, він зрозумів, що хочуть від нього, схопив футболку і за мить щез у юрбі, яка помаленьку стала розсотуватись.
Сашко лише тоді зрозумів, що його вже ніхто не б’є, коли над ним схилилося стурбоване обличчя фізкультурника.
— Головко, ти як? Чого зчепилися? — намагаючись допомогти Сашкові встати із землі, спитав Ігор Степанович. Сашко спробував сісти. У грудях пекло. Боліли забиті ребра, важко було ворушити губами.
— Жа... правду, — прошамкав.
— Ех ви, правдолюби, — вже спокійніше вимовив фізрук. — Хрін із ним, на війні вбивають один одного, а тут чого?
— Ви... слова... непедагогічні вживаєте, — силився пожартувати Сашко, але розбиті губи знову нагадали про себе. — Хрін... — скривився від болю.
— Тьху, він ще й жартує, — розвів руками Ігор Степанович. — Хрін — це рослина така. До твоєї уваги, — махнув рукою, наче відганяючи від себе мух.
Сашко, терплячи біль, звівся на ноги. Неподалік уже стояв Ромка Мельник. Йому Свєточка витирала вологими серветками розбитий ніс. Романич зачудовано спостерігав за її руками, його запухлі очі блискотіли незбагненними іскрами. Несподівано для неї, а може, і для себе схопив долоні Світлани Михайлівни у свої, поцілував їх теж розбитими, як і в Головка, губами. Свєточка відсахнулася, почервоніла, щось тихо сказала Мельникові і поспішила до школи, залишивши «потерпілих» на фізкультурника.
Ромка провів її зосередженим поглядом, а потім незграбно, всім тілом повернувся до Сашка. Шкіра навколо очей стала червоно-синьою, з носа все ще сочилася кров.
— Дякую тобі, — сказав голосом, наче між ними ніколи не було непорозуміння.
— За що? — струснув із джинсів пилюку Сашко. — Я ж навіть допомогти тобі не зміг, — махнув рукою.
— За спробу, — скривив в усмішці губи Мельник, намагаючись не видавати біль. — Блін, тепер тиждень нормально їсти не зможу.
— Фігня! Головне, що за честь заступився, — підморгнув підбитим оком Сашко.
— Так, бійці, — втрутився фізкультурник, — ходімо в медпункт.
— Куди? — вигукнули разом Ромка із Сашком. — Там зараз нас директриса спалить!
— Це точно, — зупинився Ігор Степанович. — Що ж із вами робити? — похитав головою.
— Зрозуміти, вибачити і відпустити, — словами героя популярного шоу відповів Головко.
— Травм, несумісних із життям, немає? — глянув із підозрою на хлопців фізкультурник.
— Та ми вже як огірочки! — випалив Ромка.
— Ага, радше — як баклажани, — не стримав жарту, поглянувши на друга, Сашко.
— Ну, жартуєте — значить жити будете, — зрезонував Ігор Степанович. — Давайте тихенько додому, відлежтеся до завтра. А то зараз розбірки почнуться, Ангеліна жартувати не любить, — аж ніби присів, імітуючи переляк.
— А наші речі? — згадав Романич.
— Я зараз винесу, — зголосився допомогти Ігор Степанович. — Чекайте на мене і більше нікуди не влазьте, — повернувся і швидко зник у школі.
За кілька хвилин, подолавши за допомогою колишнього спецназівця Ігоря Степановича паркан, друзі прямували додому. Судячи з усього, одна із Сашкових проблем зникла сама собою.
11.
дома Сашко наповнив ванну водою, розчинив якусь мамину пахучу пінку, занурився в неї, щоб відновити сили і впорядкувати думки.
З Ромкою — «завдяки» Бадію — помирився. Але тепер, коли їх побиття бачило півшколи, хоч якась розмова з Орисею здавалася не реальнішою, ніж його висадка на Марсі. У тому, що Цимбалюк і такі, як він, рознесуть чутку про те, що Качок «зробив» із двома маминими синками, Сашко сумнівів не мав. Після цього, вважав, його «чоловіча» гідність зникала кудись у безвість, і для багатьох він ставав чимось незначним і смішним. Для Орисі, безперечно, також. Яка дівчина тепер зрозуміє його і віддасть йому свої симпатії? А спілкуватися з ним із жалю... Ні, він на це не піде.
За хвилин сорок, відчувши, що вода охолола, Сашко змив піну, вибрався з ванни й обережно розтерся рушником. Забиті місця, на диво, не були такими вже й болючими. Кілька саден на ребрах усе-таки відгукувались болем, але його можна було терпіти, а синці — легко сховати під одягом від батьківських очей. Гірше було з обличчям. Над бровою ледь затягнулося тонкою кіркою розсічення. На вилиці теж темнів чималий синець. Губи нагадували два товсті вареники, кров на них ледь присохла.
«Блін, от красень!» — обурився, дивлячись у дзеркало, Сашко. Зайшов до кухні, схопив шматок ковбаси в холодильнику, але збагнув, що жувати її не зможе, виплюнув у відро для сміття. Пригнічений, подався у свою кімнату, вклався на ліжко, заплющив очі. Думки все снували довкола ранкових подій. Уявив, що було б, якби вчасно не прибігли Светочка з фізкультурником. Мабуть, завтра батькам довелося б замовляти місце на кладовищі і поминки у кафе. Чорт! Як тепер до школи йти? Качок не з тих, хто забуває образи.
Увімкнув музику, ритмічна мелодія розвіяла тривожні думки, підігнала трохи оптимізму. «Якось розрулимо, — вирішив. — Добре, що з Ромкою все гаразд. Стосунки відновилися. Тепер разом придумаємо, як із Орисею...» — ще встигло промайнути в голові, і Сашко провалився у неспокійний, наповнений хаотичними подіями сон.
— Я вже вдома! — несподівано вирвав його з напівреальності голос. Повернулася з роботи мама. «Нічого собі, — подумав, — невже майже шість годин проспав?» Намагався відкрити очі, поворушив руками — тіло відгукнулося приглушеним болем. Сашко, не втримавшись, тихенько застогнав.
— А ти чого не зустрічаєш? — заглянула до кімнати мама. — А що? — сторопіло зупинилася на порозі, сперлася спиною на одвірок, постояла із широко відкритими очима і зненацька сповзла на підлогу, глухо гупнувши ліктями.
Сашко, забувши про свої травми, скочив з ліжка, підлетів до мами, злякано стріпнув її. «Що робити? Знепритомніла? Швидку? Води? А може, татові дзвонити?» Думки миготіли із шаленою швидкістю, але жодна не ставала конкретною дією.
— Води... будь ласка, — оговтавшись, виручила його мама. Сашко кинувся на кухню, набрав у чашку води, турботливо подав. Мама кволо зробила кілька ковтків. — Дякую, — опустила очі. На її обличчі знову з’явився рум’янець, вона звелася на ноги і, спираючись на руку Сашка, сіла в крісло. — Що сталося? — нарешті спитала.
— Розумієш... — завис Сашко, не знаючи, як розказати про те, що було. — Ми з Ромкою за дівчину заступилися, — нарешті видав, нехай не зовсім правду, але десь близько до неї.
— Болить? — м’яко доторкнулась мама до вилиці.
— Та ні, хіба що трішки, — запевнив, радіючи, що під футболкою всього іншого не видно.
— У лікарню треба, — скочила зі стільця мама. — Збирайся. Чи лікаря викликати? — забігала по кімнаті.
— Для чого? — спокійно спитав Сашко. — Я живий, здоровий, ушкоджень і травм, несумісних із життям, немає, — згадав слова фізкультурника.
— Давай хоч лід прикладемо. — За мить вона несла з кухні укритий інеєм пакет. — Ось тут горошок морожений, приклади, — порадила. — А що хоч за дівчина? Як це сталося? — не вгамовувалася.
— Що за дівчина? — задумався Сашко. — Та якась там. Неподалік від школи до неї відморозки чіплялися, от ми і захистили, — на льоту вигадав історію.
— А Ромка теж такий? — кивнула на синове обличчя.
— О-о, — намагався усміхнутися Сашко. — Він ще кращий!
— Давай-но лягай, холоди синці. А я щось зварю, їсти хочеш?
Сашко, відчувши, як порожній шлунок наполегливо вимагає чогось їстівного, закивав головою. Мама зникла на кухні. За мить звідти долетів брязкіт каструль.
Знову влігшись на ліжко і підклавши руки під голову, Сашко поринув у свої тривоги. Орися... Орися... Орися... Всі думки снували навколо неї. Згадалися невдала спроба вибачення на асфальті біля її будинку, дарма витрачені на квіти гроші, ображені очі... Несподівано задзвонив мобільник. «Романич» — висвітилось на екрані.