— Як ти? — натиснувши кнопку, першим спитав Сашко.
— Нормально, привіт! Тільки болить усе, наче у молотильні побував.
— І у мене така ж фігня.
— Я чого дзвоню. Ти в інтернет не заходив? — спитав Ромка напруженим голосом.
— Та коли? Я спати завалився. А що там? — поцікавився Сашко.
— Зайди на сторінку Баранця. Тільки не падай відразу, — попередив Ромка і різко від’єднався.
Сашко схопився за «планшетник». Система завантажувалась цього разу дуже довго. Здавалося, час тягнеться, як несправний новомодний потяг зимовими просторами України. Нарешті сайт «Вконтакті» завантажився. Сашко зайшов на сторінку Баранця. Так. Додано три нові фотки та відео. І що тут такого? Він клацнув на фото, збільшуючи його.
— Чорт, так це ж ми з Ромкою! — вигукнув. На нього з екрана планшета дивилося його власне закривавлене і перекошене обличчя. Трохи далі було видно Мельника, який лежав на землі, скрутившись, ніби зародок у лоні матері.
Сашко клацнув на інше посилання, почало вантажитись відео. Оце так! Якась падлюка знімала на мобільний, як Качок гамселив двох безпорадних хирляків. «Блін, я навіть рук не підняв. Чекав, допоки Бадій на мені удари відпрацьовуватиме, — подумав, споглядаючи ролик. — Капець повний!» — жахнувся, звернувши увагу на кількість переглядів.
Узяв мобільний, натиснув кнопку виклику.
— Романич, я подивився. Що робити будемо?
— Давай о восьмій підрулюй до мене. Якраз трохи стемніє, не будемо лякати своїми пиками людей, — відповів Ромка. — Зможеш?
— Я тобі «маякну», як буду виходити, — мовив Сашко. — Бувай!
— Іди перекуси щось, — заглянула до кімнати мама.
За хвилину він уже ковтав, майже не пережовуючи, рідку гречану кашу з маслом. Мама спершу присіла навпроти, але потім, напевне, зрозумівши, що вона тут зайва, пішла дивитись телевізор.
Як повернувся додому батько, Сашко чомусь не почув.
— Привіт! — пролунав голос тата. Сашко від несподіванки здригнувся, мало що не вдавився кашею. — Ого, — стурбовано нахилився Головко-старший, розглядаючи обличчя сина. — Мені мама по телефону сказала, що у нас проблемка, але навіть не думав, що все так запущено, — обмацував поглядом Сашкові синці.
— Та нічого, вже нормально, — намагався триматися Сашко.
— Голова не болить? Не нудить?
— Та я ж кажу: все о’к.
— Ну гаразд, не буду тебе відволікати. Та й кожен хоч раз має назбирати ударів, щоб знати, які вони, — повернувся до виходу з кухні батько.
— Тату, — не втримався Сашко. — А ти теж по пиці колись отримував?
— Я? — батько зупинився і повернувся до Сашка. — Було кілька випадків. Один раз дуже твердо.
— А за що? — поцікавився син.
— Розкажу, — сів поруч на табуретку батько. — Якось я додому їхав, після інституту. Вийшов на зупинці неподалік домівки, дивлюся — двоє якихось пацанів до дівчини чіпляються. Вона репетує, відбивається, а всі проходять мимо, ніби нічого не відбувається. Ну, я і вліз. Ох і отримав тоді... Очі майже тиждень не відкривалися. А знаєш, що було найобразливіше? — поглянув на Сашка, а той заперечливо захитав головою. — Ця дівчина била мене разом із тими хлопаками. Каблуком намагалася влучити в найболючіше місце. Не потрібен їй був мій захист, — усміхнувся. — Сиджу я на зупинці, кров снігом витираю (грудень був), а тут міліцейський наряд іде. Впевнено так чеканять, орли. Думаю, де ж ви раніше були?
— Але хоч пацанів тих зловили, покарали?
— Ага! Вони до мене вчепилися, кілька разів кийком по спині перетягнули. Вигляд мій їм не сподобався! От таким, як ти тепер, красунчиком я додому і заявився.
— Напевне, доля у нас така — відгрібати. Слабаки ми, чи що, — опустив голову Сашко.
— Не мели дурниць! — спалахнув батько. — Якщо ти здуру з другого поверху стрибнув і в’язи скрутив — одне, а якщо намагався захистити когось — інше. У бійці, як у війні, характер чоловіка проявляється. Тоді стає зрозуміло, боягуз він чи має волю і може володіти собою. Виручить товариша чи панічно тікатиме від небезпеки, наклавши у штани, — на цьому слові батько залишив Сашка наодинці з його думками.
Може, й правий тато. Як би себе зараз почував Сашко, якби не кинувся відтягувати Бадія від Ромки? Тоді б точно Романич у його бік навіть не глянув. І біс із ними, синцями. За тиждень і сліду не залишиться, зате ж не дрейфонув, поліз проти Качка. Але що робити з роликом в інтернеті? Хоч би Орися його не побачила — соромно ж як! Натовкли пику, ще й виставили на посміховисько. От Бараніні, режисер чортів.
Раптом згадав про домовленість із Ромкою — він же чекає. Скочив з місця, глянув на годинник, що тихо цокав на стіні. Полегшено видихнув. Час ще є.
До кухні заглянув тато.
— Ти тут до ранку будеш чи що? Ходімо якийсь фільм подивимось разом.
— Тату, я до Ромки збігаю. Нам дещо обговорити треба, — підняв очі на батька Головко-молодший.
— Сподіваюсь, ви не збираєтеся домовлятися, як викрасти зброю з військової частини і вчинити помсту своїм кривдникам? — спитав жартома.
— За це можеш бути спокійний, — запевнив Сашко. — Дещо важливіше є.
— Тільки до одинадцятої щоб був удома. І мобільник не вимикай. До речі, забув спитати: як там подарунок дівчині — презентував? — довірливо поглянув у бік Сашка.
— Ще ні, якраз із цього приводу хочу з Ромкою порадитися, — відчуваючи, як червоніє, відповів Сашко.
Він шаснув до своєї кімнати, швидко вдягнувся, не слухаючи, що там казала услід мама, вискочив у коридор. Збіг по східцях і опинився на вулиці.
Пересмикнув плечима — повітря різко стало холодним. Замрячив дощ. Прохолодна вологість пробиралася під легеньку куртку, змушувала щулитись і йти швидше. Узяв мобільний, знайшов абонента «Романич» і натиснув виклик. Дочекався, доки той відіб’є дзвінок, заклавши руки до кишень, поспішив до Ромчиного будинку. За хвилин двадцять натискав кнопку дзвінка, зупинившись перед металевими дверима.
— Привіт! — за мить відчинив Мельник. Сашко не втримався і тихо засміявся, намагаючись не розтягувати губи. Романич був замотаний хусткою, з-під неї стирчало на вилицях зеленувате листя. На носі чиясь турботлива рука наліпила шматок пластиру, з-під якого виглядали бинт і теж шматок схожого на капустяний листка.
— Ги-ги, це що таке? — тикнув пальцем у пов’язку Головко.
— Обрегочешся, — насупив брови, вимазані йодом, Ромка. — Це мама народними методами мене лікує, — пояснив він. — Проходь давай, чого стоїш? — відступив убік, пропускаючи до квартири гостя.
Намагаючись не привертати до себе увагу батьків, хлопці тихенько зачинилися в кімнаті Романича. Тут був сильний запах хвої та ще якоїсь, невідомої Сашкові, рослини.
— Фу! Ти що, вже ялинку десь під ліжком до Нового року приготував? — озирнувся Сашко, шукаючи джерело стійкого аромату, який забивав дух.
— Та ні, я ж кажу: народні методи, — кивнув на полицю Ромка. Там тихо потріскувала аромалампа, поширюючи по кімнаті запахи.
— Гаси, а то від таких методів ще більше дах поїде, — зачмихав Сашко. Мельник мовчки задмухав свічку, яка підігрівала ефірну олію, перевів у режим провітрювання пластикове вікно. Дихати стало легше.
— Що робити будемо? — запитав Ромка, сідаючи на стілець перед столом, на якому був увімкнений ноутбук. — Відео вже майже дві тисячі переглядів має. А тільки день минув, — кивнув на екран.
— Видалити зможемо? — поцікавився Саня.
— Як? Я вже в «неті» дві години шарюсь. Чужі ролики так просто не видалиш, — приречено махнув рукою Мельник.
— Дай-но, майстер присяде, — зіштовхнув Мельника зі стільця Сашко. Ромка голосно зашипів.
— Ти що витворяєш! У мене ребра болять так, ніби по них слон пройшовся, — покрутив пальцем біля скроні Романич.
— Тьху ти, вибач, зовсім забув. Задивився на твій прикид, — виправдовувався Сашко. — Так ось що ти видивляєшся? — повернувся до екрана ноутбука. — «Як привернути до себе увагу дівчини», — прочитав назву статті, яку, судячи з усього, вивчав Мельник. Той зашарівся навіть під хусткою.