Сашко чув, як тривожно тріпотить серце. «Переляканою куріпкою...», — згадалося вичитане в якомусь хрестоматійному творі. Так автор намагався передати переживання героя. Якою там куріпкою? У Сашка серце стрибало наляканим багатотонним слоном!
Підняв руки, даючи змогу Роману обв’язати себе. Потім Мельник клацнув якимись карабінами і посмикав мотузку, випробовуючи на міцність. Побите тіло зреагувало на це тупим болем.
— Ну, здається, готово, — статечно видав Романич. — А може, передумаєш, га?
— Давай фарбу, — відповів Сашко.
Намагаючись не тремтіти, взяв у Ромки балончики, прилаштував у внутрішніх кишенях куртки. Підійшов до невисокої металевої огорожі, яка відділяла темінь від поверхні даху. З острахом подивився вниз. Утішало тільки те, що там нічого не видно. Темнота надійно огорнула все довкола, і тільки тьмяне світло лампи над входом до парадного означало, що забралися вони небезпечно високо.
Сашко наважився перекинути ногу через загорожу. Тримаючись руками за металеві прути, відчув, як пружно — струною — натягнулась мотузка. Ромка, впершись ногами у поверхню даху, страхував його і, здавалося, переживав сильніше за Сашка. Про всяк випадок він додатково обмотав мотузку навколо труби, яка стирчала неподалік, і поступово ослаблював її, опускаючи Сашка до необхідного рівня. Дихав Ромка натужно, ніби котив під гору важезну каменюку.
— Все, я на місці, — наскільки можна було голосно сказав Сашко. Несподівано страх відступив. Навіть утік кудись, розчинився у прохолодному повітрі, наче крапля меду у склянці теплого молока. Адреналін бив по скронях. Хотілося співати, тіло здавалося легким, невагомим. Сашко вже впевнено дістав з кишені балончик, розбовтав у ньому фарбу і почав малювати великі літери.
— Як тут закінчиш, скажеш, щоб я тобі допоміг перебратися, куди буде потрібно, — трохи заспокоєно сказав Ромка.
— О’к, — відповів Сашко, виводячи напис. — Давай трохи вправо, — невдовзі скомандував. Романич послабив мотузку. Металева загорожа напружено брязнула і захиталась. — Ти куди тягнеш? — обурено спитав Сашко.
— Так ти сам казав — направо, — огризнувся Ромка.
— А ти вліво потягнув. Зараз шнурок перетреться — і шукай собі тоді нового товариша, — навіть пожартував.
— Отак, я твоє і моє «право» переплутав. Вибачай, — уже розважливіше сказав Роман, виправляючи свою помилку.
— А я про що? — втрапив у його інтонацію Сашко.
Мотузки, які до цього часу жодних незручностей не створювали, почали різати шкіру навіть через одяг. Боляче душили карабіни під ребрами, німіли від незвичного навантаження руки. Писати залишилося небагато, і це утримувало настрій на рівні. Сашко дістав другий балончик, хотів сховати використаний у кишеню, але не зумів, і шматок уже непотрібного алюмінію тихо поглинула темнота внизу. Він принишк, намагаючись почути звук від падіння й очікуючи вереску сигналізації автомобіля, на який міг упасти порожній балончик. Але там, унизу, було тихо. Сашко заспокоївся і повернувся до своєї роботи.
Здавалося, він провисів над порожнечею кілька годин. Однак, вибравшись на дах із допомогою Ромки, впав на шорсткий руберойд, дістав з кишені мобільний і глянув на годинник. З моменту, як вони з Ромкою залізли сюди, збігло всього двадцять хвилин.
— Хух, — видихнув Ромка. — Не знаю, як ти, але в мене так ноги трусяться, що стояти не можу. Навіть про «сувеніри» від Качка забув, — потер рукою плече. — А ти — реально молодець! Я не ризикнув би так... — махнув у бік темноти.
— З такою підтримкою не так страшно, — щирість блиснула в очах Сашка. — Давай додому, — акуратно склав мотузку в пакет і першим пірнув у люк.
За півгодини хлопці зупинилися на перехресті, потиснули один одному руки та розійшлися по домівках. А ще через кілька хвилин мала настати «комендантська година», і тоді довелося б відповідати на докучливі дзвінки батьків, а на це жодного бажання не було.
Додому Сашко повернувся, як і домовлялися з татом. На мить заскочив до ванної, помив руки, побажав батькам доброї ночі і з полегшенням умостився на своєму ліжку. Пережитих хвилин небезпеки ніби й не було... Все здавалося далеким і вже відчуженим. Наче й не він, Сашко Головко, ризикував собою на висоті майже тридцять метрів над землею, виписуючи якісь слова.
Увімкнув радіо, налаштував звук, щоб чути тиху мелодію, і за мить заснув, іноді здригаючись, ніби завдаючи ударів невидимому суперникові. Реальність пережитих напруг ще не відпускала його.
13.
сю ніч Сашка тривожили калейдоскопічно рухливі сни. Кілька разів прокидався і знову провалювався в сон. Сни, наче переплутані картини, побачені з вікна швидкого поїзда, хаотично мигтіли незбагненно дивними уривками. Картина набігала на картину, щезала невідь-куди: шкільне подвір’я; усміхнений фізкультурник наближається до Сашка і несподівано різко б’є; галерея дівочих облич; здивовані очі Орисі; схилена в пошуках на підлозі гумки від олівця біологічка... Сашко здригався, прокидався, кілька хвилин перевертався з боку на бік і знову засинав... І знову миготіли веселі, тривожні і дуже незрозумілі картини.
Підсвідомість бунтувала і непросто знаходила примирення із свідомістю... Знову школа. У класі всі регочуть над Трулею. І не просто регочуть, а тикають у бідаку-вчителя пальцями, качаються по підлозі, кидають у нього зошитами і книжками. Зненацька Труля перетворюється на Орисю, дивиться на Сашка зболеними очима і щось тихенько каже до себе. Він підходить ближче, щоб розчути оті слова, аж тут Орися зривається з місця, підбігає до вікна, відчиняє його і кидається вниз. Сашко за нею, хоче впіймати, втримати, вберегти її — і бачить, що... Орисі там уже немає. Поділася кудись... Зникла в повітрі...
...Ромка... Дах... Чомусь сонячний яскравий день. Сашко знову — над прірвою. Ромка дістає звідкись великий армійський ніж і починає пиляти мотузку. Сашко голосно кричить уві сні і цього разу навіть зривається з ліжка.
За вікном сіро. Ніч відступила, забравши із собою кошмари. Але щось залишилося із Сашком. Голова була важкою. Травмовані вчора пальці набрякли і посиніли. Сашко поглянув на себе у дзеркало і вжахнувся побаченому — оце кадр!
Ніс, і так надміру великий, нагадував спотворену картоплину. Під одним оком переливався жовто-зеленими відтінками синець, над іншим тьмяніла свіжа подряпина. Праву вилицю «прикрашала» здерта шкіра, яка за ніч встигла присохнути. Хоч бери і самому бий оту пику.
— Бадьорого ранку! Чую, що вже встав, — зайшов до кімнати тато. — О, сьогодні ти взагалі — зірка. Так і світиш! — у його інтонаціях було більше підтримки, чоловічої довіри, ніж жарту, а тим більше — докору. — Не сумуй, до весілля все зарубцюється, — дружньо вдарив кулаком у плече. — Рубці на тілі, рубці в душі роблять із хлопця чоловіка. А дівчата якраз до таких горнуться.
— Смішно? Хочеться познущатися? — несподівано агресивно відреагував Сашко.
— Зовсім ні, — спокійно мовив тато. — Але не думаю, що тобі стане легше, якщо почну співчувати і жаліти «малесенького» синочка. Ти — чоловік, а чоловік мусить терпіти і продиратися через перешкоди. Інакше чоловіком не бути. Мені як батькові боляче, коли тобі болить, але як батько розумію, що, перейшовши через біль, здобудеш досвід, який ніде більше не знайти. Тому так і спілкуюся з тобою.
— Вибач, щось я погано спав, та й голова після вчорашніх навантажень... — помахав у повітрі руками.
— Може, в лікарню? — стурбувався батько. — Не дай Боже, струс мозку, — пильно подивився на Сашка.
— Були б мізки — був би струс, — пожартував у відповідь Сашко. — Та ні, все нормально. Просто не виспався, — заспокоїв тата.
— Ну дивись. Нікуди сьогодні не підеш, деньок-два вдома відлежишся, а там побачимо, — батько вийшов із кімнати.
Сашко сів на ліжку. Радості від того, що не треба йти до школи, чомусь не було. Хотілося побачити Орисю, зрозуміти, чи зауважила вона напис, який вони з Ромкою вчора зробили. Але зовсім не було бажання зустрічатися з Качком. Та й відео на «Ютубі» пекло. Може, має рацію тато, що варто побути вдома кілька днів. Обдумати, прийняти правильні рішення.