— Як ти? — заглянула до кімнати мама. — Болить? — спитала співчутливо.
— Нормально!
— Ходімо поснідаємо, а то ми потім на роботу, а ти лінуватимешся собі нагріти і цілий день лежатимеш голодний, — покликала.
Мама, зупинивши на Сашкові погляд, чомусь не поспішала до своїх справ, як завжди останнім часом. Сашко відчув і навіть побачив, що вона хоче щось сказати йому, але вагається. Навіть зашарілася якось дивно, чимось нагадавши йому зніяковіння Орисі.
— Знаєш, сину, давно вже хотіла тобі сказати, та не наважувалася. Думала, що не зрозумієш мене, скажеш, що у твої справи втручаюся, нічого не тямлячи в них, — якісь дуже знайомі інтонації бриніли в її словах.
Сашко відчув незбагненне хвилювання і водночас побачив маму, якою запам’ятав із найменших своїх літ. Маму, яку, здавалося йому, вже втратив.
— Мені непросто було в останні роки, — наче найближчій подрузі зізнавалася мама. — Не вистачало спілкування з тобою, не вистачало тебе такого, яким ти був у дитинстві. Я знала, що все це минеться, і ми будемо з тобою ще й близькими друзями. Тому терпіла, сховавшись у себе й у телевізор.
Дивні переживання охопили Сашка. Невідь-звідки на очі накотилися сльози, але він стримав їх. Захотілося маму обняти і сказати, що він також переживав, що між ними так сталося. Та слова повтікали кудись, і він мовчки дивився їй у вічі. Мама, здається, відчула його стан і поспішила завершити розмову.
— А ти правильно все зробив, гідно, по-чоловічому. Дівчата цінують таке. Не біцепси для них головне, а характер, — мама на цьому слові обірвала тему і повернулася до того, із чого почала. — Гайда на кухню. Батько там серце втратить від переживання.
За хвилину Сашко вже був на кухні за столом і помаленьку, намагаючись не жувати, ковтав вівсянку, запивав її чаєм. Під час сніданку ніхто його не повчав, батьки спілкувалися і жартували з ним, як із дорослим. Усе і всі були такими, як завжди. І його навіть не змусили мити посуд.
Потім різко захотілося спати. Неспокійна ніч брала своє. Сашко повернувся до кімнати і приліг, закутавшись ковдрою по самісінькі очі. За мить уже спав. Тихенько клацнули вхідні двері — батьки розбіглися по роботах. Сашко залишився вдома сам.
Розбудив його телефонний дзвінок. Ухопив мобільних, намагаючись розгледіти, хто його турбує. Телефонував Ромка.
— Привіт! — озвалася трубка. — Я сьогодні вдома залишився, — повідомив. — Зранку ще більше на баклажан був схожий, — самоіронічно засміявся.
— І я вдома... — теж усміхнувся Саня. — Відлежуюсь, — змахнув рукою, ніби Романич міг бачити той жест.
— Що робити будеш?
— Навіть не знаю! Зараз комп врублю. Може, щось цікаве знайду, — невпевнено відповів Сашко.
— А я вже ввімкнув, із самого ранку. І знаєш — хтось відео про нас видалив, — закричав Романич у трубку.
— Та ти що? — не повірив Сашко. — Це ж просто бомба. Знайду ту людину — розцілую в п’яти!
— Ти обережно з обіцянками, може, то Баранця чи когось іншого совість замучила? А ти вже цілувати... — пожартував Ромка. — Але я тут зранку ще одну добру справу зробив, — заінтригував.
— Яку? — не втримав цікавості Сашко.
— Орисці написав, щоб уважно вгору дивилася, — загиготів Ромка. Сашкові чомусь згадався сон, як Романич перерізав мотузок, що тримав його над прірвою.
— Ти... Для чого? — розпачливо спитав, майже зойкнув. Йому забракло слів. Незрозумілі емоції, здавалося, розривали його на шматки.
— Саню, своє щастя треба кувати самому, — спокійно відреагував друг. — Ти, думаю, скоро зрозумієш, що я правий. Тримайся! — кинув у трубку і від’єднався.
Мобільник випав Сашкові з рук. Він розумів, що, певно, таки Ромчина правда, але все те було дуже несподівано і звалилося, наче ліфт, на його не готову до таких перипетій голову. А як відреагує Орися? Треба йти, зустрічатись із нею, щось пояснювати. Сашко забігав по кімнаті, збираючи докупи думки, що розбігалися, наче злякані світлом таргани.
І куди йти в такому вигляді? Ще раз подивився на себе у дзеркало. Знайшов у шухлядці сонцезахисні окуляри, обережно сховав під ними очі. Тепер було значно краще. Синці теж сховалися за темними скельцями, було помітно тільки подряпини на вилиці та розпухлий ніс. Глипнув на годинник. До кінця уроків залишалося ще майже дві години.
За півгодини приготував одяг — як міг, випрасував чисті джинси, футболку. Не забув про дезодорант. Довго вдягався. А до кінця уроків часу все одно залишалось багато.
Увімкнув музику, походив квартирою, навіть підмів підлогу в коридорі, але годинникові стрілки, здавалося, майже не рухались. Узяв планшет, покрутив його в руках, заховав під ліжко. Ні до чого не лежало серце. Нічого не хотілося робити. Хоч би ті уроки скоріше закінчувались...
Час повз повільно, як утомлений равлик. У черговий раз глянувши на годинник, Сашко рішуче одягнув куртку, взув кросівки і вийшов із квартири.
Чомусь тривожно билося серце. Головою оволоділа непевність. Ще й вулиця зустріла його прохолодно. Вересень за одну ніч став як листопад. Правда, ще не збиралося втікати з гілок листя, ще зеленіла на газонах трава. А йому було незатишно, вітряно і сіро. Хмари скупчилися темними силуетами над самісінькими верхівками дерев. Вони зухвало блукали небом, то темніючи, то злегка світліючи. Десь здалеку натякав про себе дощ. Осені, схоже, було байдуже до його тривог. Осінь була холодною.
Повертатися по парасольку Сашко не став. Не до удачі це. А вона, пані удача, ох як згодиться йому сьогодні. Натягнув капюшон, який ще й захищав від цікавих сторонніх поглядів, і швидко покрокував вулицею. За такої погоди в окулярах від сонця він виглядав трохи дивно, але місто і не таке вже бачило, тож ніхто не звертав уваги на підлітка, який, можливо, втік з уроків, а може, прямує кудись у надзвичайно важливих справах.
За кілька хвилин Сашко зайняв спостережний пост неподалік парадного, до якого єдиний раз проводжав Орисю. Час знову різко скинув швидкість. Хвилини тягнулися неквапом, ніби старенькі люди на прогулянці.
Сашко пройшовся по двору, присів на металеву огорожу, що оточувала клумбу, навіщось зірвав якусь невелику жовту квітку, заглибився в її споглядання. Як на зло, наперекір усім очікуванням почався дощ. Спочатку несміливо, поодинокими краплями, а потім рясніше. Барабанив по капюшону, стікав одягом, добираючись своєю прохолодою до тіла.
— Привіт, чекаєш когось? — несподівано, гарматним пострілом прозвучало над вухом. Сашко здригнувся, зірвався на ноги. Перед ним стояла Орися. З-під парасольки на нього пильно і якось не так, як раніше, дивилися її очі. Підступний піт, ігноруючи прохолоду, виступив на чолі. Сашко навіщось відкинув капюшон.
— Т-так, — сказав, затинаючись чи то від холоду, чи від чогось іншого. — Тебе... — набрався сміливості, зняв окуляри і звів погляд на дівчину. — Орисю, я... — затих, не знаючи, що йому говорити.
— Давай сюди, до мене. Під парасолю, — спохватившись, уточнила Орися. — Змокнеш весь, ще застудишся, — додала стурбовано.
— Гірше не буде! — усміхнувся мокрими від дощу губами Сашко, показуючи на своє обличчя. — Вражає? — спитав, ховаючись від дощу під парасолькою.
— Нормально, тобі навіть личить, — сяйнула очима. — А ти справді так думаєш? — нахмурила брови.
— Як? — не зрозумів запитання Сашко.
— Отак, — кивнула кудись угору Орися. Сашко підняв погляд. Там, на останньому поверсі дев’ятиповерхівки, «світилося»: «Орисю! Ти, і тільки Ти!».
— Так. Думаю, — опустив очі Сашко. — Орисю, хочу тобі сказати, що із Змієвською нічого... — знайшов сили для слів.
— Знаю, — перервала його. — Чула, як дівчата в класі над тобою потішалися. Казали, ніби втік із квартири.
— Сміялися? — похнюпився Сашко. От ще один — контрольний — ляпас.
— А я... щаслива... від того, що втік, — думаючи над кожним словом, вимовила Орися.
— Щаслива? — підняв очі, не стримавши радості. — Ось, це тобі... — простягнув жовту квіточку, яку тримав у руці. — На жаль, поки що нічого іншого не можу, — знизав плечима.