Напередодні закачав на флешку нову збірку, навіть не встиг увечері послухати. Музика, яка вчора захоплювала, викликала чомусь зовсім інші емоції. Прослухавши кілька хіп-хопових композицій, вимкнув програвач, заплющив очі, заклавши руки за голову.
В уяві сплив образ Орисі. Насмішкуваті очі. Спершу сердитий, а потім лукаво-привітний погляд. Знову згадався потиск теплих пальців, перед тим як Орися пішла додому. Сашко відчув, що збуджується. За звичкою увімкнув ноутбук, знайшов якийсь сайт із «веселими картинками» (так їх називали хлопці у класі), увімкнув відео. На екрані хтось із когось зривав одяг і волав несамовитим голосом, вигинаючи вологим тілом. Несподівано йому стало гидко. Наче ковтнув жирного земляного хробака, витягнутого з купи гною. Ніяк уявна Орися не вписувалася в те дійство, яке завжди цікавило і приносило задоволення.
Спересердя закрив програму. Того дня все було не так. Не так, як завжди. Щось змінилося в ньому, надламалося щось, а можливо, навпаки — з’явилось нове й інакше від того, що було раніше. У передпокої пролунав дзвінок. Сашко здригнувся, схопився з ліжка, ніби ошпарений. Підбіг до дверей, заглянув у вічко і полегшено видихнув. Із того боку дверей стояв Ромка, тримаючи в руках його вдяганку.
— Здоров був, Голова! — завалився у квартиру Мельник. — Їсти є щось? Голодний, як зграя крокодилів, — кинув на вішак Сашкову куртку, стягнув кросівки, одночасно знімаючи з плечей рюкзак.
— Крокодили зграями не живуть, — мимохідь кинув Санько, запрошуючи помахом руки гостя до кухні.
Він накидав на тарілки ледь теплої гречки, поклав зверху по дві котлети.
— Ум-м-м, — наче кіт, замуркав від задоволення Ромка. — Оце я розумію! А в мене вдома сьогодні якийсь новомодній салат з оливковою олією та яблучним оцтом. Зовсім матінка дахом поїхала зі своїм здоровим способом життя, — прошамкав він, наминаючи котлету.
— А я чогось цікавенького спробував би, — не відставав від товариша Головко, нагрібаючи на ложку застиглу купками гречку.
— Тю, ну ти й ненормальний! Давай поміняємось? Я в тебе поживу, а ти на кілька тижнів до моїх переїдеш, — запропонував Ромка. — Гарантую, що швидко завиєш від їх турботи.
— А в мене, думаєш, краще? — підняв очі Сашко. — Наче в зоні якійсь: крок уліво чи вправо — покарання як за спробу втечі.
— Я вже тобі не раз казав: не парся. Підростемо, одружимось — відірвемось на своїх кіндерах. Знаєш, яким я суворим батьком буду? — надув щоки Ромка.
— Уявляю, — чмихнув Сашко. — Діти, тато прийшов. Усім упасти і відтиснутись від підлоги! — засміявся, випльовуючи з рота кашу.
— А ти чого зі школи втік? — лукаво спитав друг. Сашко закашлявся.
— Кх-кх, розумієш... — прошепотів, почервонівши, ніби ошпарений. — Так... погано стало, — нарешті знайшов відповідь.
— А я думав, ти за Ориською, — підняв серйозні очі Роман. — А вона нічого, — сказав задумавшись. — Тільки трохи дивна якась. Хоче бути не такою, як усі.
— Вона класна! — несподівано для себе голосно видав Сашко, почервонівши вже зовсім, але не від кашлю.
Ромка промовчав. Доїв гречку, зібрав за собою посуд, помив, розклав на сушці біля умивальника. Набрав в електрочайник води й увімкнув його. Чайник за мить тихенько зашипів.
— Знаєш, — сказав, дивлячись у вікно, — а я, здається, таки на Светочку залип, — вичавив із себе, ніби ні до кого не звертаючись.
— О, вона ще та цяця, — зрадів зміні теми Сашко.
— Не треба так про неї! — різко повернувся Ромка. Його губи перетворились на тонку лінію, очі стали несподівано твердими. — Вона — не цяця! — заперечив, стиснувши кулаки.
— Вибач, — зітхнув Сашко. — Вічно я щось не те ляпну, — додав винувато.
— Піду я, — зібрався додому Ромка. — Мені ще в аптеку зайти, якусь фігню матінці купити. Вітаміни чи щось таке... — вискочив у коридор, узув кросівки і накинув на одне плече шлейку рюкзака.
— Ти чого? — здивувався Сашко, йдучи за товаришем. — Образився?
— Усе чьотко, Голова! Не переймайся, — глянув у його бік Мельник. — Удачі! — махнув на прощання рукою і, вже не обертаючись, зачинив за собою двері.
На Сашка враз наче велика залізобетонна плита впала. Почувався подрібненим на маленькі шматочки, кожен із яких жив власним життям, мав власні емоції і думки. Ніби льодова фігура розлетілася під дією невідомих сил.
Повернувся до своєї кімнати і знову влігся на ліжко. На серці було тяжко. Відчуття щастя від спілкування з Орисею кудись випарувалось. Залишився тільки осад від незрозумілої швидкої втечі найкращого друга.
Сашко не зчувся, як задрімав. Щось ввижалося йому уві сні, крутилося у переповненій за день подіями голові. Уривки фраз... Хтось голосно регоче... І знову — очиська Орисі, як океан... Вона тягне до нього руки, Сашко вже відчуває теплі кінчики її пальців...
— Хто вдома? — вирвав Сашка з обіймів сну веселий голос батька. Щось гупнуло в передпокої, до кімнати, прочинивши двері, просунулася голова з їжаком короткого волосся, прикрашеного на скронях сивиною. — Я вже тут, — підморгнув тато. — А ти чого це спати вмостився? Не захворів? — спитав турботливо.
— Ні! — коротко кинув Сашко. Розмовляти йому зовсім не хотілося, а тим більше з людиною, яка перервала такий хороший сон. Знову заплющив очі, відвернувся до стіни.
— Ти чого? Я тебе тиждень не бачив — вставай! Ходімо щось перекусимо. Я тут пиріжки з капустою в крамничці захопив по дорозі з вокзалу — ти ж любиш, — запропонував батько.
Тато зайшов до кімнати, присів на краєчок ліжка, поклав прохолодну руку Сашкові на лоб, щоб переконатися, чи не підскочила в нього температура. Той сіпнувся, ніби від сильного електричного розряду.
— Що ти мене мацаєш, як маленького! — закричав, відштовхуючи батькову руку. — Остогидло вже все, як ти цього не розумієш! — різко сів на ліжку. В очах горіла навіть дивна йому первісна злість. Тато аж відсахнувся від несподіванки.
— Я ж... — вичавив понуро. — А ти чого кричиш на старшого? Ех ти... Так додому поспішав сім’ю побачити. А тут... Зустрів батька з відрядження, — сказав, усміхаючись кутиком губ і намагаючись перевести все на жарт.
— А навіщо так поспішав? — уїдливо кинув Сашко. — Сидів би у своїх відрядженнях! Приїдеш на кілька днів, і все тобі не так, до всього присікуєшся.
— Я-а-а? — вражено відреагував, розширивши очі, тато. — Ти про що? — пильно вдивився в Сашкове обличчя.
Він не впізнавав свого колись зрозумілого йому і завжди чемного Сашка, з яким ходили до зоопарку, грали у футбол, проблеми якого боліли сильніше, ніж свої. Здається, зовсім нещодавно його, несміливого і до сліз схвильованого, вів за руку до першого класу. А тепер... І що з ним коїться?
— Ну і лежи собі тут! — спалахнув батько. — Я з тобою навіть розмовляти не буду, — різко встав з ліжка, вискочив із кімнати, гримнувши дверима.
— Не дуже й треба! — кинув у спину йому Сашко. — Вали звідси, — додав уже тихіше.
Від усього, що відбулося, Сашкові стало зовсім гидко. Якщо перед тим мізки точив маленький хробачок, нагадуючи про незрозумілу сварку з Ромкою, то тепер їх уже гризли кілька впертих гострозубих бобрів. Несподівано в грудях запекло. Перед очима майнув яскравою хмаркою різнокольоровий туман. Сашко перелякано сахнувся. Йому здалося, що втрачає свідомість. Стріпнув головою, зібрався гукнути на допомогу батька, однак слова заклинило, вони загубилися десь усередині й голосом не стали. Гордість брала своє.
Сашко неквапом устав, прислухаючись до себе. Тіло в’яло підкорялось йому. Жар за ребрами охолов. Голова ще трохи паморочилась, але рухи вже стали впевненішими. Між лопатками, як завше в таких ситуаціях, тривожно прокотилися чималі краплини поту.
«Фу, — подумав. — Ще не вистачало до повного щастя якоїсь болячки». І він уявив себе на лікарняному ліжку, блідого та схудлого, із втягнутими щоками. Ось сидить на стільці і витирає червоні від сліз очі мама. А там, біля бильця, тупцює, не наважуючись підійти ближче, батько. Бігають лікарі. У згині ліктя стирчить голка крапельниці. Але врятувати його не можуть...