— Трохи забагато — краще, ніж мало, — зауважив Рюбенкеніг і одним духом вихилив склянку тмінної горілки. — О, це то справжнє скребло для шлунка. А я вам скажу, мої панове, що жир — найкраща шуба проти холоду. Адже ж мені, розгойдуючи гойдалки, завжди доводиться мати справу з вітром… — Він зареготав так, що аж стіл захитався. — Сюди, сюди! — закричав він, махаючи рукою до Каспара, який з’явився з підносом. — Оце то я розумію, що порція, а пахне як. Наступного разу я погойдаю тебе на вигоні безплатно.
Фельдфебель Купш пробурмотів:
— Рюбенкеніг, ти скоро заллєшся спиртом!
А його друг Себіш додав в тон йому:
— І, певно, луснеш від жиру.
— Ха-ха-ха, ха-ха-ха, товстунові вже не треба товщати, а худому ще тільки кортить таким стати, — відрізав Рюбенкеніг. — Адже ж ви лише тріскаєте саму картоплю і заздрите мені! — Він схопив свій кухоль і заспівав:
Потім він почав вихваляти того, хто частував його:
— Ви хороша людина. За ваше здоров’я! Ви мені одразу сподобались.
— Ви мені теж, — якось неохоче відказав червононосий.
Гладкий Рюбенкеніг з задоволенням підкусив шматок телятини, міцно затиснувши її в кулаці.
— Пан якраз гуляв з своїм собачкою на вигоні, — звернувся він, старанно жуючи, до Купша і Себіша. — Тут він одразу і помітив мене біля гойдалки. І запросив поїсти разом з ним. Це було дуже до речі. Адже я ніколи не можу поскаржитись на поганий апетит. А крім того, мені хотілося відсвяткувати свою удачу. — Він витер жилетом жир, що стікав по його пальцях і підборіддю, і нахилився над пакунком, який лежав під кріслом. — Ось погляньте, що за подарунок я одержав. Пару чобіт, яких ви ніколи не носили. Міністерські чоботи! Все, окрім застібок, з найкращої шкіри. Моя кузина, економка в маєтку пана міністра Шліф-фена, дала мені їх у спадщину. Чоботи були на міністра тіснуваті, ну а на таку людину, як я, все прийдеться. — Він розгорнув папір і з тріумфуючим виглядом витяг пару майже нових жовтих ботфортів. — Ну що, гарні чобітки, чи неправда? Просто шкода одягати! — Він поставив чоботи на підлогу і раптом злякано відсахнувся: чорний дог іноземця, що лежав під столом, схопив його за руку.
— Спокійно, Гектор, — крикнув пан і загнав назад під стіл собаку, який з гарчанням виліз був звідти.
— Хе, а ваш собачка ще підступніший за Айгретту, мавпу пана Шліффена. — Рюбенкеніг потер зап’ястя, яке щеміло від укусу. — Мавпа ніколи не мстила своєму панові, коли він її карав. За це вона кусала інших. Наприклад, сьогодні вранці оця міністерська тварючка укусила мене, бо я випадково не дуже далеко стояв від неї разом із своєю кузиною.
Саме в цю хвилину від столу почесних гостей залунав голос лісничого, який покликав свого небожа: «Фріц! Тут ще залишився соус!» Він підсунув небожеві, що несміло підступив до столу, свою тарілку. Фріц почав обгризати залишені кістки і вимочувати шматком хліба соус. При цьому він чув, як його дядько розповідав, що в Америці кожен селянин може стати дворянином, кожен городянин і торговець — бароном.
Пан Гашке, податний інспектор, заперечив.
— Не зовсім воно так, — сказав вьн, піднявши догори вказівний палець. —
Там немає дворян. Але в Америці навіть той, хто й не хоче працювати, може все ж таки жити, як барон Для цього тільки потрібно купити рабів. Негрові не дають ні харчів, ні платні, а лише маленький клаптик землі і один вільний день на тиждень. І все ж негр навіть у рабстві щасливіший і менше працює, ніж наша челядь у вільний від роботи час. Бо ж там землю не треба ні обробляти, ні угноювати, ні орати. — Гашке говорив про далеку країну з таким знанням справи, начебто вона лежала за Майснером. — Отож, мої друзі, у кого є дванадцятеро дітей, хай посилає двох до Америки, то вони годуватимуть усіх інших десятьох. Якщо ж вони тут сидітимуть один у одного на голові, то тільки перегризуться між собою.
— Цілком вірно, мій пане! Золоті ваші слова. Дозвольте про це розповісти людині, що знає Америку як свої п’ять пальців, — з пожвавленням вигукнув червононосий іноземець.
Почесні відвідувачі за круглим столом з цікавістю витягнули шиї. Фріц уже знов стояв з розтуленим ротом позад товстого Рюбенкеніга. Сам пан Гемпель, здавалося, забув про свою ділову вигоду; віїн відмахнувся од Каспара, що смикав його за рукав, і поставив на стіл перед червоним носом чоловіка рапсову лампу, що сильно чаділа. Гарненька хазяйка, яку, звичайно, навряд чи можна було тут побачити, з’явилася в кухонних дверях з ополоником в руках і стала, прислухаючись.