Каспар не вірив своїм очам. Куди подівся Еммеріх колишніх днів? Той, приречений на повну бездіяльність, бідолаха, якого він підгодовував убогою мучною юшкою! Злидар, який свої єдині формені штани змушений був щоночі класти під матрац, щоб вони розправилися на ранок? Посеред кухні стояв тепер зовсім інший Еммеріх, схожий на один з героїчних бюстів із сала, що стояли у вітрині аматора мистецтва — м’ясника Шрьодера на Двірцевій площі.
— Пане капітан, ваше благородіє, печеня готова! — повідомив Гемпель покірливо.
— Ану, давайте понюхаємо, — Еммеріх нахилився над сковородою, заплющив очі, чисто як кіт, що муркоче від задоволення.
— Дуже добре, можна ставити на стіл. — Насвистуючи, він підійшов до столу біля кухонного вікна, який був призначений не для гостей, а лише для хазяїна. Він сів тут, начебто саме так воно і повинно було бути, замовив кухлик пива і заходився біля печені.— Ну, то як же, Купш, поїхали разом до Америки? — плямкаючи спитав він через плече фельдфебеля
Купш стояв струнко, витягти руки.
— Слухаюсь, пане капітан, це мене вже починає приваблювати. Але ще питання — чи звільнять мене з гарнізону пана ландграфа. Щоправда, вищого, ніж звання фельдфебеля, я вже, мабуть, не зможу домогтися, — додав він сумно.
— Фельдфебель залишається фельдфебелем. Це ж довготривалий почесний пост, — прискаючи слиною, прийшов на допомогу Себіш.
— Дуже вірно сказано, — зауважив Еммеріх, витерши зворотною стороною руки пивну піну з губ. Його очі зустрілися з Каспаровими, який даремно робив йому знаки, що хотів би з ним поговорити. Еммеріх лише глибоко смачно позіхнув і, одвернувшись, запитав Себіша: — Ти теж поїдеш зі мною? Якщо мене підвищать у чині, будеш у мене чистильником і кухарем. Нам потрібні надійні люди, а не такі негідники, які одразу зникнуть, тільки-но їх обмундирують. От прокляття, оцей сусіда наш Ганновер забезпечує цих мерзотників усіма мислимими вигодами. Зухвала чернь дивиться крізь пальці, коли зустрічає дезертира… Ну, то, Себіш, поїдеш зі мною? Ти ж ще вмієш куховарити?
Себіш, який своїм непоказним виглядом останніми роками все більше скидався на таргана, помітно пожвавішав.
— О. аби мені тільки дали з чого, а варити я, звичайно, вмію, а не лише сидіти в лотерейній конторі, пане капітан! Я чудовий кухар для високого панства. Я розуміюсь на гарячих і холодних стравах, вмію готувати торти, паштети, солодкі й кислі холодці. Ще за молодих років я навчився цього у «Червоному бику» в Франкфурті. Гай-гай, це були золоті часи, і мені не доводилось голодувати! І пізніше також, коли я був лейб-кухарем його превосходительства, пана генерал-майора Кальтенлебена. І як штаб-кухар під час сілезької кампанії. Я тоді так добре варив, пане капітан, що пани офіцери завжди просили добавки. У них часто аж прищі висипали на всьому тілі, так смачно я варив! Так-так.
— Ну, от і чудово. Отже поїдеш зі мною, якщо я тебе покличу? Чи ще вагаєшся? Себіш, Себіш, якби отак завжди вагалися, то не виграли б жодної битви. Ну то як же? Все ще сумніваєшся? Чи ти хочеш сидіти вдома, як дівиця, що чекає жениха? Ти що, справді не хочеш взяти участь у такій справі? Чи, може, тут заховуються родинні причини, га?
Себіш нервово провів своїми ревматичними руками по вусах і, не знаючи, що відповісти, мовчав.
— Та де там, у нього лише одна дочка, — одразу ж прийшов Купш на допомогу помічникові лотерейного писаря, — але Берта не дуже-то піклується про нього, пане капітан.
— А, одна дочка? Цікаво, цікаво! Скільки ж їй років? Ще молода й квітуча?
Така цікавість капітана дуже полестила Себішу.
— Двадцять один, осмілюсь доповісти. І до того ж гарненька, добре вихована крихітка. Чи не завгодно панові капітану знати… отже… саме тоді, як з'явилося генуезьке лото, моя Берта проходила якось зі мною мимо лотерейного склепу, л лотерейний інкасатор, якраз мій старий знайомий. Завдяки йому я й дістав місце помічника лотерейного писаря. Ну й от… моїй Берті раптом теж заманулося неодмінно пограти. Не піду далі й годі, каже, отака неслухняна крихітка. А ця лотерейна гра таки й справді найспокусливіша і найнебезпечніша з усіх азартних ігор.
— Ну, і що? — буркнув Еммеріх, якому вже почала набридати балаканина Себіша.
— Я тоді, прошу вас, пане капітан, дозволив їй пограти в генуезьке лото. — Голос Себіша звучав здавлено, а потім він на якусь хвильку замовк, щоб зібратися з думками, які безладно роїлися в його голові.— І справді, їй випав головний виграш! Сто рейнталярів! Тоді я послав її в пансіонат, щоб вона набралась там розуму. І правда, це їй пішло на користь. Вона стала такою вихованою і освіченою… грає навіть на спінеті, вміє трохи по-французькому і вишиває, пане капітан. В минулому році вона одружилась з вищим поштовим чиновником, стала справжньою дамою…