Каспар злякано оглянувся в бік готелю «Рай», але там уже не було нічого видно — скрізь тільки темрява та завірюха. В кареті, куди Каспар міг зазирнути через віконце, сиділи, нічого не підозріваючи, полковник та Еммеріх і з товариським виглядом розмовляли між собою. Каспар бачив тепер похмуре обличчя старого англійця зовсім близько. Він сягав капітанові ледве до грудей. Товсті щоки Еммеріха були яскравочервоні. Він кивав шанобливо, в той час як полковник Фаукітт, певно, щось йому пояснював. Але про що вони говорили, Каспар не міг зрозуміти. Нічого не було чути, крім гуркоту коліс, цокотіння копит та дзвону бубонців. Незабаром екіпаж виїхав з міста і покотив у напрямку до ландграфського замка. Коні побігли повільніше, бо дорога пішла на гору. Мимо потяглися засніжені вигадливі альтанки, кам'яні статуї богів, закриті клумби. В тьмяно освітленій оранжереї ще порався садівник. Крізь вогкі шибки Каспар бачив лаври та кущі олеандрів. Потім коляска в’їхала в могутню дубову алею. В кінці її виднілася з темряви сіра, яскраво освітлена споруда: замок ландграфа. Каспар затягнувся з водяної люльки і прислухався до ударів свого серця: воно стукало сильно, швидко. Приємне почуття якогось самозабуття огорнуло його… Екіпаж зупинився.
Слідом за Фаукіттом і Еммеріхом Каспар піднявся сходами замка, пройшов крізь оббиті залізом ворота з гербом ландграфа: на блакитному тлі красувався оздоблений золотом і сріблом лев. Наче уві сні проминув хлопець ряди камергерів, гофюнкерів та камер юнкорів. Всі вони стояли ніби під гвинтівкою, з фальшивим виразом найглибшої покори на обличчях. В одному з передпокоїв двоє ландграфських слуг звеліли Каспарові чекати. Англійський полковник та його важний ад’ютант пішли далі і більше не оглянулись жодного разу на нього.
Розділ сьомий
Каспар сидів у м’якому кріслі і, прибравши по можливості невимушеної пози, попихкував своєю водяною люлькою. Від диму йому лоскотало в носі, але чхнути не можна було тепер ні в якому разі.
Допитливо дивився він у дзеркало на протилежній стіні, розглядаючи себе і ставного старого лакея, який нерухомо стояв біля оздоблених золотом білих двійчатих дверей.
У Каспара був настрій переможця. Сповнений нетерпіння, він чекав на те, які ще несподіванки і пригоди принесе йому цей день і взагалі життя. «Зрештою, одяг негра був уже не таким поганим», вирішив він, ще раз пильно поглянувши в дзеркало. Його біляві кучері, які він вважав за дівчачі і тому, хоч і марно, намагався розправити за допомогою курячого жиру, були сховані під тюрбаном. А люлька англійця надала йому цілком чоловічої гідності і екзотичного блиску. Його думки жваво кружляли в світі фантазій. От було б діло, коли б він поїхав верхи на верблюді в одязі негра через піски Сахари і дихав би гарячим повітрям пустелі! Але в ту мить, як він ще малював собі подорож по пустелі, на думку йому спали Червоні Лиси з Північної Дакоти, і він у душі попросив пробачення у друзів-індійців за свою провину. Звичайно, йому треба спочатку поїхати до Америки, бо він завинив перед Червоними Лисами. Америка, ах, Америка…
Попихкуючи люлькою, Каспар знаходився в стані напівзабуття. Від тютюнового диму його пойняла втома. Він відчував усе сильніший свист у вухах, і йому раптом здалося, що перед його очима закрутився лакей, закрутилась уся кімната. Каспар опустив повіки, голова його схилилася на грудні.. Тепер він уже був офіцером і їхав верхи на гарячому білому коні. Нелегко йому було триматися в сідлі, такі шалені стрибки робив кінь. Гопля, ось він мало не полетів сторч головою. Із страхом він вчепився за гриву, але руки на цей раз відмовились йому служити. Одночасно він відчув пекучий біль у грудях і тоді сам побачив, як упав з коня. Капітан Еммеріх нахилився над ним, сльози лилися з очей друга, і він з докором промовив: «Молочний зуб, Каспаре! Люльку, дюбук!»
Каспар відчув, що його штовхають і торсають. Повільно, насилу переборюючи дрімоту, він розплющив очі. Хтось стояв перед ним і ляскав його по плечу.
— Гей, прокинься, негр! Ти повинен принести водяну люльку!
— Самбо, твій сер кличе тебе! — прокричали одночасно два інших голоси.
Каспар підвів очі і нерухомо втупився в довгасте лагідне обличчя старого камер-лакея. Другий, молодий лакей з карими, вирлоокими очима і фельдфебель стояли позад старого.
— Мерщій! Що трапилось? Ти що, глухий? Полковник Фаукітт звелів принести водяну люльку і з нетерпінням її чекає.