Себіш засміявся, широко роззявивши рота. Раптом у його усміхнених очицях з’явився недоброзичливий і заздрісний вираз; він уздрів міністерські чоботи, які Рюбенкеніг тримав під пахвою.
— Ох, диви, а чобітки тобі все-таки залишили! Що ж ти думаєш з ними робити?
Але товстун не хотів погодитись з його словами.
— Я сидів у «Золотому якорі» разом з фельдфебелем? — спитав він недовірливо. — Цього не може бути. Таке панство я завжди намагався обминати сьомою дорогою з того часу, як був солдатом у Трісбасі.
— Зажди лиш, ти його знову побачиш, коли ми будемо відправлятись звідси. Він грає неабияку роль у відправці війська і сьогодні командуватиме, — додав Себіш, хвастаючи своєю обізнаністю. — Фельдфебеля Купша я знаю вже — ой, як давно! Під час Семирічної війни не раз мимо наших вух свистіли одні й ті самі кулі, так-так, мій любий! Хіба ти не знаєш, що в битві під Льойтеном я був офіцерським кухарем і одному угорському гусарові — бац! — і відрубав голову? Ну, а тепер мене знову призначили кухарем до пана капітана Еммеріха.
Рюбенкеніг із сумнівом подивився на нього.
А Адам сказав, посміхаючись:
— Якщо ти такий великий пан, то чого ж ти разом з нами?
Проте Себіш не дуже стривожився.
— Так-так, ти маєш рацію, справа в тому, що мене зовсім помилково привезли сюди учора вночі. Та нічого, мій друг Купш буде зараз тут і все уладнає.
Між тим навкруги все стихло, і очі всіх рекрутів спрямувалися на ворота шинку, в яких з’явилися фельдфебель Купш і велетень-капрал. Кожен з них мав при собі шаблю, кишеньковий пістолет і вів сторожову собаку. Це були величезні німецькі доги, яких Каспар уже колись бачив. Купш і його супровідник міцно тримали собак за короткі поводки, нібито звірі ладні були ось-ось вп’ястися рекрутам в горлянки. Але з усіх чотирьох собаки здавались все-таки менш злими.
Рюбенкеніг, який ще мав пам’ятку на нозі від дога в «Золотому якорі», непомітно відступив на задній план.
Себіш зараз же підбіг до Купша і заговорив з ним тихим голосом. Не без злорадства побачили рекрути, як колишній помічник лотерейного писаря відразу ж повернувся в шеренгу.
— Порядок мусить бути, — промовив Купш доволі голосно, так, що можна було зрозуміти кожне його слово. — Ти прибув сюди на службу. Отже, і мусиш виконувати свої обов’язки. Тут не може бути ніякої дружби. Стати на місце!
Себіш зніяковіло подивився навкруги. Йому нічого іншого не залишалося, як підкоритися команді.
Адам прошепотів Каспарові:
— Я втечу. Я не піду з ними воювати. Можливо, мені вдасться куди-небудь пірнути в людський натовп у місті.
— Тоді я теж піду з тобою, — тихо сказав Каспар.
Рюбенкеніг втрутився і собі.
— Облиште! Удвох ви підете на вірну загибель. Я б навіть сам один нізашо не одважився. Хіба ви не бачите, як ці хлопці озброєні? Вони схоплять кого завгодно. От і потрапиш з вогню та в полум’я.
Але Адам лише покручував спокійно і насмішкувато свого блискучого вуса.
Задеренчала металева тріскачка. Чотири капрали, серед них і велетень з догом, які, очевидно, мали супроводити транспорт, вишикувалися перед фельдфебелем Купшем і зарядили свої пістолети.
Рюбенкеніг нахилився до Адама і Каспара, начебто хотів сказати: «Дивіться-но, чи не правду я казав?»
Фельдфебель Купш суворим поглядом стежив за зарядкою пістолетів. Потім рявкнув до полонених:
— Шикуйсь! — Він глянув на криві ряди змерзлих, обірваних постатей і сердито сказав — Настав час, щоб вас, хлопці, трохи помуштрували в Цігенгайні. Увага! Зараз ми виступаємо звідси. Колоною по два, на віддалі одного кроку. Оцей юнак, — він показав на Фрща
Кляйнпауля, небожа лісничого, який при цьому почервонів від гордості,- маршируватиме в першій шерензі і задаватиме темп. І щоб мені йшли в ногу і дотримувались відстані, зрозуміло? І негайно виконували будь-яку команду! Ясно?
Купш помітив ялинову шишку, що лежала на землі. Він хитро посміхнувся, бо в голову йому прийшла одна думка.
— Капрал Вернер! — крикнув він до свого помічника, який вів собаку на поводку. — Ану підніми ото ялинову шишку і настроми її на кінчик своєї шаблі! От так! Тепер зроби двадцять кроків, тільки добре відміряй. Хочу продемонструвати цим хлопцям один фокус, щоб вони відразу побачили, з ким мають справу… Так, всім сюди дивитись! — Кугіш, не поспішаючи, з насолодою зарядив свій пістолет, ще раз поглянув навколо і вистрілив.
Обидва сторожові собаки, роздратовані гуркотом і пороховим димом, із скавчанням рвонулися на поводках. На в’язку землю впала розколена на дрібні шматки ялинова шишка. Капрал Вернер струсив пилок з свого погона: потім блідий, але намагаючись усміхатись, він підійшов до інших капралів.