— Атож атож, може й так, — промурмотів Себіш і почав розтирати шишку на своєму черепі. — Гм, я у цьому всьому не можу хутко розібратись
— І зовсім не потрібно. Справа йде як по маслу! Це вже я краще за тебе розумію, адже ж ти тільки рядовий. — Під час розмови фельдфебель роздягнувся догола. Його бридкі криві ноги і вже трохи зігнута роками спина вкрилася гусячою шкірою. Він простягнув хазяїнові свій одяг і, човгаючи ногами, підійшов до однієї з лойових свічок і загасив її. Потім, тремтячи від холоду. Купш заліз під ковдру на купу соломи, яку поклали у вільній частині великого приміщення.
Також і рекрути та конвой уже приготувалися до сну
Коли хазяїн збирав одяг, більшість з них уже вмостилися на соломі. Тільки Рюбенкеніг ніяк не міг утихомиритись. Він навіть вночі не хотів розлучатися із своїми чобітьми і боровся за них. як тигриця за своїх малят. Кінець кінцем, пін таки віддав їх, бо втомлені чоловіки просили дати їм нарешті спокій
Деякі ще чули, як хазяїн сказав Купшєві «на добраніч» і замкнув двері.
Кілька чоловік ще позіхали і потягалися, потім всі поснули мертвим сном
Лише Каспар все ще не спав. Він хоч і лежав із заплющеними очима, але крізь повіки вважалися йому спалахи тьмяної лойової свічки. Він чув хропіння чоловіків, а в ньому самому ще голосніше билося схвильоване серце. Замкнуті вони і безпорадні, як дурні миші, що потрапляли в пастку пана Гемпеля. Але хіба ж розум може їх захистити від наступу ландграфських посіпак? Ландграф могутній, а вони всі безсилі. Чи справді вони безсилі? Чи завжди вони будуть такими безсилими і все покірно терпітимуть? Каспар зітхнув і трохи розплющив очі. Бідний Адам! Он там лежав він, зразок для нього, його чудовий друг, довірений червоношкірих і приборкувач крокодилів; і він також змучений, смертельно втомлений і безпорадний. Місячне світло падало через вікно на обличчя Адама, і воно здавалося блідим і прозорим. Втішно, що світ більший, ніж земля. Що є ще місяць. Місяць, і сонце, і зірки. Вони є також і в Америці; але коли тут ніч, то там день, — розповідав йому Адам. Рано-вранці, коли вони підуть далі, там уже, певно, світитиме місяць… Каспар не міг заснути, йому хотілося подивитися на місяць. Він трохи піднявся і обережно торкнувся кінчиками ніг підлоги. Раптом один з собак загавкав, і Купш рявкнув крізь сон:
— Лягти! Чого це ти сів, проклятий хлопчиську!
Наступної секунди Каспар лежав на спині, міцно стуливши повіки. В кімнаті знову зробилося тихо, тільки чути було хропіння чоловіків, що розносилось розмірено, як цокання багатьох годинників у лавці годинникаря. Розмірено і присипляюче. Перед тим як очі Каспара заплющилися, його погляд упав на тінь від трикутного капелюха фельдфебеля Купша, якого забув хазяїн на столі. Полум’я свічки тремтіло, і в ньому гойдалась величезна тінь, наче корабель на високих хвилях…
Розбуджений глухим тріском, Каспар прокинувся; його першим почуттям був страх не за самого себе, а за Адама.
— Фазан! Султан! — кричав фельдфебель Купш. — От чорт, що трапилося з собаками? Ей, капрале Вернер, до дверей! Де кремінь? Хто погасив світло? А, бодай би дідько його вхопив, що це таке?
Шум і грюкіт стояли в кімнаті; з-за дверей доносився голос хазяїна, потім почувся брязкіт зв’язки ключів.
Нарешті двері розчинились. Лише на якусь секунду постать хазяїна з’явилася в полум’ї світильника, який він тримав у руках. Наступної ж миті поштовх звалив його на землю. Світильник погас. В темряві, освітленій лише місяцем, якась тінь майнула над хазяїном, що лежав на підлозі. Купш і капрали кричали, лаялися і давали безглузді накази негайно ж засвітити світло.