– Я проковтнув ключі, а поверну завтра, – пообіцяв Григор.
– Мабуть, я забув їх у дівочій кімнаті! – згадав Микита. – Упустив їх з рук, коли побачив мертву... Хоч нехай мені що, а не піду по них сам, хіба з ким удвох.
– Та кат з ними, коли так – заспокоївся Борис. – Вони зараз нам не потрібні, а ранком знайдемо. А тепер ми отак розділимося: біля отих воріт стоятиме Микита з старими, Петруня отут, а ви, Фрику Карловичу, біля в’язниці з цього боку, щоб хто не зліз на стіну та не спустився по льоху. Я буду пантрувати скрізь понад стінами, – розподіляв Борис вартування.
– Я біля в’язниці? Мейн-ґот! Там дуже страшно! Ні, я не буду там!.. – одмовився Фрик.
– Ось не вигадуйте, робіть, що треба, – суворо промовив Борис. – Коли вам було треба, то я корився й слухав, а зараз війна, то вже треба рятуватися і щоб хтось один керував.
– Ох-ох!.. Цей поганий війна все перевертає... Я стоятиму трохи... – погодився Фрик, зітхнувши жалібно.
Коштовна пляшка
Петруня приніс пляшку і віддав Борисові, а той дав Григорові.
– На, пий, але ж дивись, щоб випив не останню! – застеріг Борис.
– О, нема ціни оцій пляшці дорогій! – захоплено промовляв Григор, пригортаючи пляшку до грудей.
Усі сміялися.
– Розійдемося ж кожний на своє місце. Та не спати. Треба пильнувати, щоб наші голови були цілі та панське добро не пропало. Дивіться всі гаразд, – остерігав Борис.
Усі розійшлися, куди кому сказано. Надворі стало зовсім темно, бо хмари вкрили місяць, далеко десь виблискувала блискавиця.
– А що, Петруню, хоч я мов той пес на припоні, зате в мене пляшка. Я не віддам її за всі скарби у світі! – хвалився Григор і, брязкаючи ланцюгом, сів на драбині вище від Петруні.
– Чого дерешся вгору? – запитав той.
– Собаці ж можна скрізь, куди досягне ланцюг. От пляшка є і в пляшці є, але вона закоркована. Як його пити?
– А ти одбий шийку, – порадив Петруня.
– Одбити... Але об віщо?.. Коли б залізяка або цеглина... А можна ж об край стіни. – Він поліз по драбині вгору.
– Чого ти поліз туди? – запитав підозріло Петруня.
– Сиди, сиди, Петруню! Ось я зараз одіб’ю шийку і смикну за твоє здоров’ячко, – заспокоїв його Григор. Дивлячись униз на Петруню, він відбив шийку пляшки, досягнув рукою до гармати, намацав дірку запалу і вилив усередину горілку, а порожню пляшку жбурнув по той бік стіни.
– Хоч раз у житті здалася на користь пляшка, – промовив, спускаючись униз, і сів біля Петруні.
– Уже? – запитав той.
– Уже, Петруню. І пляшку геть закинув. З порожньої, як ти знаєш, не вип’є й сам премудрий Соломон.
Григор замовк, мовчав і Петруня. Самко, сидячи на дереві, дивувався з Григора, що той весь час наче грався з життям, то вже був зовсім загибав, то знову рятувався, викручувався і встигав за якусь хвилю обміркувати все і всіх обдурити. Петруня сидів, держачи вила догори ріжками, Григор поглядав на нього, посміхаючись.
– Одважний з тебе войовник, Петруню, – промовив після мовчанки Григор. – Ото б ти й мене заколов?..
– Заколов, – одповів рішуче Петруня.
– Подумай лиш за віщо б ти заколов мене?
– За те... за те, щоб не робив лихого, – не зразу одповів Петруня.
– Кому не робив лихого? Панам?.. А за що ти вподобав їх так дуже?
– Та за що ж?.. Так... Не можна без панів. Над нами, дурнями, їх постановив сам Господь. Без Божої волі не робиться ніщо, – побожно зазначив Петруня.
– Без Божої волі й чиряк ніде не сяде, – погодився насмішкувато Григор і знову замовк, перебираючи, наче чотки, кільця ланцюга.
У дворі й навколо утворилася мертва тиша, блимав каганець, бігали тіні від сяйва по стінах будівель.
Страшні хвилини
Надходила північ, проспівали півні за двором, ще дужче потемнішало навкруги.
– Було отаке колись ще за старого пана, нехай царствує на тім світі, – забалакав Петруня. – Так отой, сучої пари Василько, млинарів братко, підбурив людей супроти пана. Тоді ми – це я, Борисів батько покійний та чоловік Іванихи – не спали цілісіньку ніч, а таки врятували пана, сховали його. А потім з Курського пригнали солдатів. Ох, і карали ж бунтівників. Хоч і жаль їх було, та жаль і на них. Ото щоб не бунтували. Наробили й заробили собі лиха... Ти, мабуть, не забув про те? Тоді ж твій батько пропав...
Аж ось двір освітлився полум’ям пожежі, горіло за чорним двором.
– Горить!.. Горить!.. Що роблять, супостати!.. – збентежено промовив Петруня і встав із східців. – Це за двором хтось підпалив клуні...