В обідню годину надійшли вони до долини між горами, що скидалась на підкову, оточену густим лісом аж до води. Зеленіла високо трава, бо врятували її від посухи високі гори та ліс. Серед долини росли густі кущі глоду, шипшини, а над берегом – високий та густий очерет.
– А чи не одпочити б нам, Марку? – запитав Самко.
– Про мене, – погодився Марко, збираючись уже сідати.
– А пожди-бо! – зупинив його Самко, нюхаючи повітря. – Немов запахтіло димом... Так і є. А подивись-бо ти, сонкувата верство, чи не побачиш чого?
Марко витяг шию, мов журавель, і почав дивитися:
– Онде курить дим за кущами, – вказав він патерицею на кущі серед долини.
– Де курить дим, там повинні бути люди, – порішив Самко. – Підемо до них.
– А хтозна, що воно за люди... – сказав боязко Марко. Великий на зріст, дужої сили, він, проте, боязкий був.
– Запорожець з тебе! Лихо, не запорожець! А як ж ти будеш битися з татарвою та з турком? – запитав Самко.
– Турком? Та хтозна. Хіба з одним якимсь, то може, – промовив мляво Марко.
– Перун ти, та й годі, – сказав Самко, махнувши рукою, і попрямував туди, де курів дим.
Натягнув Марко на лоба свій підкапок та й поплентався за Самком.
Москалі
Наблизившись до кущів, Самко з Марком побачили крізь прогалину декількох людей, зодягнутих у мундири зеленкуватого кольору. Вони сиділи біля казанка, що висів на сішках, а неподалік від них стояли в козлах рушниці.
– Москалі! – промовив з жахом Марко і зупинився.
– Еге ж! Вони... – сказав не дуже весело й Самко, зупинившись і собі.
– Та вже що буде, Марку! Нема чого тікати, бо вже вони побачили нас, – і Самко попрямував до москалів.
Що тут діяти, пішов за ним і зляканий Марко.
– Здорові будьте, – промовив сміливо Самко, підійшовши до гурту.
– Здравствуйтє, – одповіли деякі з москалів, не рухаючись з місця.
Усіх москалів було шестеро. Зодягнуті в однакове вбрання, в однакових кепках на голові, всі вони здавалися з першого погляду схожі один на одного, мов рідні брати.
– Нікак із святих. Монахі – что лі ча? – запитав москаль, що сидів з ложкою біля казана та куховарив.
– Святиє не святиє, а прімєрно люді, – сказав поважно другий москаль, видно старший з них. – Прісажівайтєсь, как вас вєлічать. Для отцов молодиє, а по одьожє – как знать, – звернувся він лагідно до бурсаків,
Самко сів одразу, а Марко постояв трохи, дивлячись з-під лоба, мов дитина серед чужих людей, а потім сів оддаль. Боявся дуже, хоч сам не знав, чого. А глянувши на бік, він побачив неподалеку біля саги за очеретом воза, чимсь навантаженого, пару коней, що паслися, а біля коней звичайнісінького дядька-селянина з батогом у руці. Це зовсім заспокоїло Марка. Коли, мовляв, отой дядько з кіньми живі та цілі, не з’їли їх москалі, то, виходить, нема чого боятися і йому з Самком.
– С духовних будєтє? – запитав Самка старший. Самко сказав, хто вони такі.
– А-а! Значіт, попи в ікрє. Батямі нам будєтє, – догадався старший.
Усі москалі засміялися.
– А вон тот батя уж больно вєлік. А как разжірєєт, так бєда, – сказав кухар, указуючи ложкою на Марка.
– Настоящій мєдвєдь. Мішка, мішка, попляші, в тєбя ножкі хороші, – додав ще хтось жартливо.
Усі сміялися.
– Ну, будєт вам, рєбята! – зупинив суворо старший. – Нєчєво зря чєсать язикі. Всє люді как люді. Наряді любого із вас в такой балахон, то і получітся чудак.
Спитавши в Самка, куди вони йдуть, і взнавши, що до Чернігова, старший далі не розпитував. А про себе сказав, що вони зі Смоленська, їдуть до Києва. Їхали байдаком, а тепер на конях поїдуть горою. А ось їм отут сталася пригода: заґавився дядько-візник, а коні завернули в сагу, загруз дуже віз так, що коні не витягли і довелося розпрягати. А оце вони порішили одпочити та трохи підгодуватися, а потім уже думати щось біля воза: хоч ще спробувати витягати, хоч розвантажувати. А не хотілося б лізти в грузьку калюжу.
Зварився куліш. Сідають москалі навколо казана, добувши з-за халяв ложки.
– Садісь і ви, молодиє отци, – присогласив старший бурсаків.
Самко одмовляється, дякує. Марко мовчить.
– Да что там. Садісь і всьо. Попробуєтє солдатской похльобкі, – каже старший, Андронов. – Дай-ка, брат, запасниє ложкі, – сказав він одному з москалів.
– Садісь, отци, і ладно. Похльобкі хватіт на пятнадцать душ. Святой нє святой, а однім духом нє прожівьош. Попробуйтє казьонной піщі, – забалакали москалі до бурсаків.
Андронов дав одну ложку Самкові, а другу встромив у руку Маркові. Підсіли до казана й вони.