Нараз Марко боляче вразила думка: може, матері загрожує небезпека? Чом його хотіли вбити? І що мав значити таємний лист? Як він міг забути про це?
О мамо, люба мамо!
Дерева обабіч дороги чорніли, немов страшні велетні. Марко бачив перед собою широку спину Паоло, яка рухалася в такт ході. Поряд ішов Джованні, намагаючись не збитися з кроку. Раптом він зупинився і зачекав, доки Марко порівнявся з ним.
— А що, коли вона подалася в Падую? — спитав він.
— Та я теж думав уже про це, — нерішуче мовив Марко.
— Твоя мати боятиметься за тебе, Марко. І мій тато теж. Нам треба повертатися. У мене таке почуття, що ми обов'язково знайдемо Джіаніну. Може, вона де-небудь зовсім близько, і ми просто пройшли повз неї…
— Скоро вже вечір, — докинув Паоло.
Марко ще трохи для виду повагався, та коли Джованні й Паоло неквапом рушили назад тим самим шляхом, яким йшли сюди, він теж подався за ними.
Друзі прямували до Венеції. Залишивши ліс, вони вийшли у відкрите поле і з насолодою вдихнули тепле вечірнє повітря. Надія на врятування Джіаніни підганяла їх. Вони забули навіть про голод і втому. В лісових сутінках пошуки дівчини здавалися їм безнадійними, але зараз, коли вони вийшли на залитий золотим надвечірнім промінням простір, їхня віра зміцніла.
Тепер друзів уже не лякали численні роздоріжжя, які ще кілька годин тому збивали їх з пантелику. Перед ними виднілись принишклі хатинки села, ліворуч від якого на згірку височів замок. За опущеним підйомним мостом бігали дві мисливські собаки в рудих і білих плямах. Паоло, Марко й Джованні не зводили погляду з мурів, що оточували житлові приміщення і присадкувату сторожову вежу. Замок загрозливою примарою тяжів над красивим ландшафтом.
Паоло перший відірвав погляд від замка і вигукнув:
— Що це за дивне товариство он там на шляху? Чоловік у жовтому капелюсі! — Він приставив долоню дашком до очей, захищаючись від сліпучого вечірнього сонця. — І якась дівчинка з ними…
— Може, це Джіаніна? — сказав Марко.
— Джіаніна! — вигукнув Джованні і кинувся назустріч дівчинці.
За ним кинулись Марко й Паоло, і всі майже разом підбігли до дівчинки. Старий Ферко опустив дишло візка і, знявши свого жовтого капелюха, привітався з незнайомцями. По його обличчю ніхто і не помітив, якою небажаною була для нього ця зустріч. Напередодні ввечері він доклав немало зусиль, щоб умовити Джіаніну піти разом з ним, а тепер виявилось, що все було марним.
— Ось де ти, Джіаніна! — сказав Джованні. — А ми тебе шукаємо!
Він сердився на себе, що говорить так по-буденному. Але ж де він міг знайти слова, щоб передати свої почуття?
— Джованні? Марко? — здивовано вигукувала дівчина, немов перед нею були привиди, а не живі люди, котрих вона знала вже багато років і котрі стали ніби частиною її життя, так само, як і вода навколо Мурано і абрикосове дерево в батьковому саду.
— Ми тебе шукали, Джіаніна, — сказав Марко. — Ми скрізь розпитували про тебе, але ніхто тебе не бачив. Чому ти втекла, не сказавши нам жодного слова? І ось раптом ти тут. Як добре, Джіаніна, що ми тебе зустріли! Тепер ходімо швидко додому!
Але в серці Джіаніни поволі, немов свічки, що їх одну за одною гасить людська рука, згасала радість. Вертатися додому, каже Марко. До месера Кельзі?
— Ходімо, Геркулес! — промовив циган і відчинив дверці клітки. — Розімни собі трохи ноги. Потанцюй, мій старенький, потанцюй для моєї маленької Джіаніни!
Глухо вистукував бубон, заклично видзвонювали дзвіночки.
Геркулес танцював.
Піпіно, якому довелося залишитися в клітці, щосили торсав грати.
Сонце згасало. На заході від землі до червоних, жовтих, оранжових і фіолетових хмаринок перекинулись золоті доріжки світла.
Геркулес танцював, не зводячи журливих очей з Джіаніни. Марко, Джованні й Паоло теж були немов зачаровані старим ворожбитом. Червоне сонце ніби запалило все небо. Шерсть Геркулеса вилискувала. Очі старого цигана горіли, з його вуст злітало бурмотіння, яке раз по раз переростало в гучні вигуки, і ті вигуки були наче якийсь дивний, хвилюючий акомпанемент до ударів бубна.
— Танцюй, Геркулес! Зусінка знову з нами. Волосся в неї стало чорне, як ніч. Вона сумує. Щоки в неї білі, як молоко. Вона плаче. Танцюй, Геркулес! Скоро ти будеш танцювати перед графами і панськими синками.
— Досить, старий! — грубо обірвав його Паоло. — Не зводь з розуму дівчину. Вона повернеться з нами. — Він став навколішки перед Джіаніною і притягнув її до себе. — Поглянь на мене, Джіаніна. Помацай мої руки. Ці руки зуміють захистити тебе. Ніхто не скривдить тебе.