Бубон раптово замовк. Геркулес знову став на всі чотири лапи. Піпіно розлючено стрибав у клітці.
Якийсь пан і пані проїхали через підйомний міст і наблизились до гурту.
— Геть з дороги, цигане! — вигукнув пан Ферко, який стояв посеред шляху, квапливо вклонився і відступив назад.
— В клітку, Геркулес! Чуєш? Підемо в замок!
— Месер Кельзі бив мене кулаком в обличчя, топтав ногами, — сказала Джіаніна. — А що ж я такого накоїла?
Її очі потемніли від болю й ненависті.
— Ти більше ніколи не підеш до нього. — На обличчі Марко з'явилась раптом радісна посмішка. — Я поговорю з мамою. Вона нездужає, і їй потрібна покоївка. Ти перейдеш до нас, Джіаніна. І все буде гаразд.
— Ти ніколи більше не підеш до месера Кельзі, — І казав і собі Джованні. — В мене тепер є кинджал, таким гострий, що може і пташине перо розрубати на льоту. Ось глянь, Джіаніна. Тобі тепер справді нічого боятися… Твій тато аж зблід, коли дізнався, що тебе побито, — вів далі хлопець після короткої мовчанки.
— Йому розповіла про це одна служниця, котра бачила, як ти бігла з кухні. Він жбурнув на підлогу дзеркало, яке саме тримав у руці, і розтоптав його ногами. Коли б мати не стримала його, він одразу ж побіг би до месера Кельзі… Ти знаєш, що якісь люди хотіли вбити Марко?
Джіаніна злякано глянула на Марко. На неї звалилося зразу стільки вражень, що вона збагнула лише останнє речення.
— Тебе хотіли вбити, Марко? Це правда?
— Мене врятували Джованні й Паоло, — відповів Марко.
— Ось цим кинджалом його хотіли вбити. — Джованні простягнув дівчині зброю. Вона взяла її і поклала собі на долоню.
— Тато розтоптав дзеркало? — без будь-якого зв'язку з попереднім спитала дівчинка.
До неї востаннє підійшов Геркулес і потерся об її плече головою. Потім слухняно дозволив заперти себе в клітку.
— Будьте щасливі, дідусю! Будьте щасливі, Геркулес і Піпіно! Я не можу йти далі з вами.
— Будь здорова, квітко моя! — відповів старий циган. — Нехай бог дарує тобі здоров'я і багатство. А я піду далі шукати свою Зусінку.
Він підняв з землі дишло і впрігся у візок. Колеса з скрипом покотилися по дорозі.
Сонце палало уже над самим лісом.
— Думав, що знайшов нарешті свою Зусінку, — бурмотів про себе старий, — але не щастить більше старому Феркові…
Клітка незграбно погойдувалась на візку. Колеса котились по вибитих коліях. Вдалині гавкали собаки.
СМЕРТЬ МАТЕРІ
Ніч заглянула в вікна.
Сеньйора Поло неспокійно лежала в ліжку і не зводила погляду з свічки. З самого ранку йшов дощ. Наближалася осінь. О цій порі Венеція нагадувала великий покинутий корабель, на якому то в одному, то в іншому місці погойдуються тьмяні ліхтарі.
Повітря було вологе і нездорове, але хвора наказала, щоб вікна й віконниці ввесь час були відчинені. Біля її постелі звисав шовковий шнурок дзвінка. Однак вона рідко користувалася ним. Сеньйора Поло любила самотність і водночас боялася її. В самотні нічні години в ній з особливою силою прокидалася надія, що чоловік і його брат повернуться. Але з такою ж силою пробуджувався й сумнів. Тисячі разів гнала вона від себе думку, яка настирливо лізла їй у голову: що її чоловіка вже немає в живих.
Ці диявольські думки міцніли під впливом тверезих міркувань: справді, де вже йому бути живим! Як поїхав чотирнадцять років тому, то відтоді жодної звістки від нього немає. Він був сміливою людиною і не боявся небезпек. А хіба ж мало кораблів спочивають на морському дні?..
Щоки сеньйори Поло стали блідими, аж прозорими. Не один уже рік минув, відколи вона позбавилась здорового рум'янцю. Її лице оживало тільки в ті хвилини, коли з нею був Марко. Він сідав біля ліжка, і вона розповідала йому про дідуся Андреа Поло да-Сан-Феліце та про батька, Ніколо Поло, і, ще раз переживаючи минуле, уявляла на якусь хвильку, що все це — радісна сучасність. «Ваше тіло здорове, — казав їй лікар. — Але нездужає ваша душа, сеньйора. Вона й позбавляє вас волі до життя».
Миготливі відблиски свічок падали на червоні килими. І раптом її пройняв страх; вона сіпнулась, немов її пронизав біль, і схопилася за шнурок. Серед тиші гучно закалатав дзвоник. Почулися квапливі кроки, і зайшла Джіаніна.
— Що трапилось, сеньйоро? — спитала вона. — Чому у вас так блищать очі? У вас жар? Я покличу лікаря.
— Ні, ні, не треба лікаря! — вигукнула хвора. — Де Марко? Скажи мені, де Марко? — Вона схопила Джіаніну за руку. — Скажи мені швидко, Марко дома?