Марко знову сів біля ліжка.
— Мамо, вам не можна говорити жодного слова. Я сидітиму біля вас, доки вам не покращає.
— Мені не важко говорити, сину. Зараз у мене все так просвітліло… Вони кажуть: Венеція — королева моря. Не вір їм. Не королева вона, ні. Вона рабиня моря… Вчора до мене заходив твій дядько П'єтро Бокко. Він хороший чоловік. Якщо трапиться що-небудь, можеш довіритись йому…
— Що ж може трапитися? П'єтро Бокко мені не подобається, мамо. Він привітний, але очі в нього холодні. Він нам не потрібний. Я буду з вами, скільки ви захочете. Ніколи не піду од вас. І мої друзі тут: Джованні, Джіаніна… і Паоло. Паоло піклується про мене, як брат. Я люблю його… Мамо, хіба ви не вірите, що тато повернеться?
— Не знаю… — мати говорила так тихо, що Марко довелося нахилитися до самих її губ. — На вулиці світить сонце?.. Мені хочеться… бачити багато… людей… Не бути самотньою! Ніколо!
Лагуна й небо набули однакового кольору. Дощ стер усі відтінки. Шпилі собору святого Марка з позолоченими хрестами бовваніли над будинками, немов п'ять поганських храмів. Вулиці й площі були майже безлюдні. Жебраки й усі, хто не мав притулку, шукали собі сховку в галереях біля площі святого Марка, але поліцейські виганяли їх звідти, і тоді вони заповзали хто куди: в дров'яні склади, під арки мостів, в підворіття будинків, під перекинуті рибальські човни.
Лише поодинокі ліхтарі мерехтіли серед ночі.
На каналах стояв гомін. По воді пливли човни. Дами Гі кавалери їхали до нічних клубів і казіно, де вони про-полили ночі за азартною грою і приємними розмовами.
О цій порі Паоло сидів у таверні за овочевим базаром. Протягом останніх тижнів він став постійним відвідувачем її і навіть потоваришував з хазяїном.
Кілька днів тому сюди з'явився якийсь чоловік з чорною пов'язкою на оці. Хазяїн довірливо звертався до нього по імені. Звали його Джорджіо. Здебільшого він самітно сидів у кутку і, не п'яніючи, пив склянку за склянкою вино. Паоло здалося, що це той самий чоловік, який намагався вбити Марко. Він кілька разів пробував розпочати з ним розмову, але у відповідь на його безневинні запитання Джорджіо кидав похмуро кілька скупих слів, і всі спроби Паоло зводились нанівець.
Хазяїн був про нього високої думки. «Чорний Джорджіо — хлопець небалакучий, — пояснював він Паоло. — Хоч убий його, слова не скаже».
По тій байдужості, з якою Джорджіо дивився на нього, Паоло зрозумів, що його не впізнано.
Таверна була повна людей. Хазяїн і служниця заклопотано бігали поміж бочками й столами, наливаючи в карафки червоне, жовте й біле вино. Олійна лампа скупо цідила тьмяне світло, стираючи риси розгарячілих облич.
Раптом Паоло насторожився. Дерев'яні двері із скрипом відчинились, і до таверни зайшов Джорджіо. Його обличчя все ще закривала чорна пов'язка. Окинувши швидким поглядом приміщення, він спустився по кам'яних східцях, привітався до хазяїна і сів на єдиний вільний стілець біля великої бочки.
Тепер уже Паоло був певний, що це Джорджіо вчинив напад на його молодого пана. Йому пригадались гнучкі, котячі рухи, руді, кущуваті брови і волосся, що росло майже від самих брів.
Від випитого вина думки працювали швидше. В пам'яті тінями спливали спогади. Паоло устав з-за столу і хотів було прямо підійти до Джорджіо. Він і сам не знав, що скаже. Може, просто схопить його за комір і трястиме, аж доки той не розкриє рота.
Але, на щастя Паоло, в цю мить у таверну зайшов якийсь чоловік, одягнений у чорне, з непорушним, блідим обличчям і гладенько зачесаним назад волоссям. Він наблизився до хазяїна, гордовито привітався з ним і сів біля Джорджіо. Це прийшов вельмишановний писар арсеналу Луїджі Фаріно.
По виразу його обличчя ніхто не здогадався б про хвилювання й лють, які не давали йому спокою після невдалого нападу на Марко. Його пан, месер П'єтро Бокко, не сказав йому жодного слова, а тільки зміряв його зловісним поглядом. Луїджі знав, як просто благородні вельможі позбавляються тих, хто надто багато знає про їхні таємниці. Хоч він і не належав до лякливого десятку, однак у нього було неспокійно на серці.
Але страх пересилювала жадоба до грошей. Луїджі прийшов сьогодні, щоб вирвати у Джорджіо принаймні три дукати з одержаних ним п'яти або примусити його виконати завдання. Однак забобонний Джорджіо боявся знову братися за справу, яка вже раз не вдалася. Зрештою, свою винагороду він одержав і майже всю залишив у цій таверні. Тому й віддавати йому було нічого. Писар тільки дратував його.