— Я придивляюся до всього, — пробурмотів слуга. — День і ніч придивляюся. — І голосно промовив: — Я проведу вас, пане, до Лоренцо!
Вони пішли до ченця пішки, йти було легко, бо вітер висушив вулиці. Марко ніс рукопис обережно, як найдорожчий скарб. Перед невеличким будинком, неподалік від Понте дела монета[6], збудованого чотири роки тому через Великий канал до Старого Ріальто, Марко попрощався з Паоло.
Чернець Лоренцо сидів на оббитому шкірою стільці; перед ним на підставці лежала розкрита книга. Маленький білий пудель, весело гавкаючи, кинувся до Марко.
— Замовкни, Тіберіус! — гукнув старий, весело примруживши очі.
Але собака збагнув, що застереження зроблено жартома, і загавкав ще дужче, аж доки Марко не витягнув і кишені пакет кісток і не кинув йому їх.
— Ти забув привітатись, як я тебе вчив, — сказав Лоренцо. — Напевно, через Тіберіуса?
Марко почервонів.
— Мир дому цьому! — сказав він.
— Амінь! — відповів чернець. — Ну, сідай! А ти, Тіберіус, більше не заважай нам!
Тіберіус захрускотів кістками.
— Брат Лоренцо, собака кивнув головою, — насмілився пожартувати Марко.
Старий посміхнувся. Він був середнього росту і, незважаючи на свій вік, ще стрункий, тримався ще прямо. Весь сивий, у коричневій сутані без капюшона, Лоренцо нагадував апостола, яких малюють на стінах собору. Тільки обличчя його було не таким добродушним, а навпаки, говорило про пристрасну, хитру вдачу, пом'якшену лише мудрою урівноваженістю. Здавалось, його жваві, маленькі очі були здатні залізти в саму душу.
Напередодні до нього завітав поважний гість. Месер П'єтро Бокко зайшов розпитати, якого успіху досягнув його небіж у вивченні теологічних наук. Він натякнув, що був би радий, якби під впливом брата Лоренцо Марко став ченцем. Привітно кивнувши на прощання головою, пін поклав на стіл гаманець, в якому брат Лоренцо, випровадивши гостя, знайшов двадцять п'ять цехінів.
Правда, четверта глава «Правил для братів-послушників» категорично забороняла ченцям приймати власноручно або через посередників будь-які гроші. Як це не раз траплялося з братом Лоренцо, його почали мучити докори сумління. Однак він і на цей раз сказав собі, що під час далеких паломницьких мандрів, йому, монахові-францісканцю, довелося звідати досить і голоду, і злиднів, тож невеликим гріхом буде, якщо покладе собі в кишеню двадцять п'ять цехінів, щоб прикрасити кінець того життя склянкою вина і смаженим курчам. Та, зрештою, месер П'єтро Бокко і не вимагав від нього нічого поганого. Навпаки, йшлося про цілком богоугодну справу. Брат Лоренцо повинен був увести в лоно церкви розумного, тямущого хлопця.
Звичайно, чернець здогадувався, що сміливий у своїх розрахунках купець прагнув заволодіти майном родини Поло. Досі Лоренцо ще не вирішив, на чий бік він стане. Адже до хлопця він відчував справді батьківську прихильність.
Нічого не підозрюючи, Марко очікувально дивився у досвідчені очі свого вчителя, оточені густою сіткою зморщок.
— Ти приніс з собою рукопис? Гаразд. Сподобався він тобі, сину мій?
— Брате Лоренцо, розкажіть мені про Енріко Дондоло. Адже ви бачили його на власні очі.
На обличчі Марко відбивалось радісне чекання.
Брат Лоренцо замислено звів білі брови. За спинкою його крісла стояли вази, прикрашені різнокольоровими малюнками, і маленькі бронзові фігурки. Під іконою горіла лампадка.
— Мені холодно, принеси жаровню! — наказав старий.
Марко приніс жаровню, зроблену у вигляді чаші з поставлених вертикально металевих дубових листків, і подув у неї. Лоренцо, тримаючи руки над жаровнею, дивився в розжарене вугілля. Тепло оживляло його спогади.
— Сину мій, ти прийшов до мене в добрий час. В житті старих людей трапляються хвилини, коли їм здається, що сучасне померло для них і живим залишилося лише минуле.
В очах старого з'явився юнацький блиск.
— Ти хочеш почути про великі військові подвиги, про завоювання Візантії або про битви з генуезцями… Але я розповім тобі не це. В моєму серці живуть інші спогади, ще цікавіші. Ти переконаєшся в цьому, коли почуєш їх. — Старий одним поглядом стер вираз невдоволення, що проступив на обличчі Марко.
— Поглянь назад, — продовжував він. — Онде портрет брата Франца. Гарненько придивися до нього. 1229 року, рівно сорок сім років тому, я вперше побачив святого Франца. Це було на верховному капітулі в храмі святої Марії Портіункульської. На схилах невисокої гори нас сиділо біля трьох тисяч; вітер стих, і сонце сяяло, неначе жаркого літнього дня. Святий Франц був уже старий, немічний, і замість нього говорив брат Еліас… Під кінець капітулу брат Франц сіпнув Еліаса за туніку. Той нахилився до старого і, вислухавши його, промовив: «Браття, існує земля, яка називається Німеччиною. Жителі її — теж набожні християни. Ви знаєте, що вони часто приходять у нашу країну з довгими посохами, у високих чоботях; вони славлять бога і його святих, мандрують, обливаючись потом, під пекучим сонцем і відвідують святі місця. Якщо хто-небудь з вас забажає в ім'я бога і спасіння душі піти проповідувати в ті краї, брат Франц дасть йому охоронну грамоту такої ж сили, ба, навіть більшої, аніж для тих, хто вирушає в морські подорожі. Ну так от, хто з вас зважився на цю мандрівку, нехай встане і відійде вбік…» Ось що сказав Еліас за дорученням брата Франца.