— Візьміть мене з собою! — вигукувала вона. — Якщо ви допоможете мені ввечері наносити з цистерни води, я можу піти з вами.
— Гаразд, гаразд, — вдоволено пробурмотів Марко. — Ходімо, я розповім вам цікаву історію.
— А Джованні заспіває, — сказала Джіаніна і поклала товаришеві на плече руку. — Добре, Джованні? Ти будеш співати?
Джованні ствердно кивнув головою. На його обличчі й сліду не лишилося від зажури. Він ішов босоніж поряд з Марко. Курна дорога злегка піднімалася вгору до побудованого з неотесаних колод моста, що перекинувся через вузенький канал. Береги каналу були укріплені балками й фашинами.
— Ви йдіть собі, — сказав Марко. — Я вас наздожену.
Він сів на землю, стягнув з себе черевики й панчохи і заховав їх у кущах. Потім босоніж весело побіг через міст, доганяючи Джованні й дівчинку.
Раніше було небезпечно з'являтися поблизу рибного ставка, який належав багатому селянинові Кельзі. Двоє охоронців з дрючками в руках стежили, щоб ніхто не ловив у ставку риби і не вештався понад берегом. Але Велика рада Венеції видала наказ засипати всі рибні ставки на острові. Спочатку месер Кельзі спробував було не підкоритися цьому наказові. В довгому посланні до Великої ради він доводив, що ставок здавна по праву належить його родині, і уряд міста не сміє забирати його власність. Тоді представники уряду почали загрожувати, що в разі невиконання наказу, на нього буде накладено високий штраф. Кінець кінцем месеру Кельзі не лишилося нічого іншого, як поступитися.
З того часу ставок ніхто не охороняв. Частину водоймища вже було засипано, і тільки серед очеретяних заростів ще виблискувала деінде смужка води, приваблюючи до себе дітей. Вони бавились там і ловили рибу. Правда, ставок тепер опустів, бо месер Кельзі наказав протягти по ньому великі сіті. Від грабіжницького наскоку майже не збереглося великої риби, і лишилась тільки безліч дрібноти.
Ставок дрімав під полудневим сонцем. Здавалося, поблизу не було жодної живої душі. Та й кому б спало на думку прийти зараз у це безлюдне місце? Склодуви до пізнього вечора стояли перед палаючими печами, кораблебудівельники вправно збивали дошки, селяни й поденники працювали на полях, муляри й каменярі споруджували палаци для графів, герцогів і багатих купців, жебраки, фокусники і торговці товклися перед церквами і на площах або ходили від будинку до будинку, кожен по-своєму справляючи своє ремесло.
В очереті стояв човен. Ще кілька тижнів тому, він, наполовину залитий водою, киснув біля трухлявої дерев'яної кладки. Батько Джованні, прозваний робітниками добрим Ернесто, налагодив його. Він ні в чому не міг відмовити своєму Джованні.
Хлопці з Джіаніною збігли по піщаному схилу до води, пройшли крізь очерет, який сягав їм до грудей, і влізли до човна.
Джованні сів на місце керманича. Джіаніна й Марко вмостилися на середньому сидінні. Було так навдивовижу тихо, що, здавалося, ось-ось має трапитись щось незвичайне. На двох березах над ставком тремтіли листочки, шурхотів десь в очеретах качиний виводок, і раз по раз щось булькало, немов у воду падав камінь.
— Жаби, — сказав Марко.
Джованні сів так, щоб Джіаніна не бачила його спини. В присутності дівчинки він завжди страждав через своє каліцтво. Інколи йому думалося, що то сам злий дух наврочив йому горб. Одного разу, — охоплений відчаєм, він побіг до старого Франческо, про якого ходили чутки, начебто він уміє виготовляти з цілющих рослин чародійні напої, і попросив у нього яких-небудь ліків, аби позбутися горба. «Не журися, сину мій, — сказав йому Франческо. — Адже руки в тебе дужі, а груди — як у грецького атлета. Що з того, що ти трохи горбатий? Бог дав тобі гарні очі і чудовий голос. Іди, сину мій, і не сумуй!» Тисячу разів повторював собі ці слова Джованні, але від того йому не ставало легше.
Джіаніна вгадувала думки свого друга по його обличчю, їй хотілося розвеселити його. Та нелегко було знайти потрібні слова. І вона говорила все підряд, що тільки спадало їй на думку.
— Послухайте, як співають пташки! Онде на небі біла хмаринка! Наче корабель! Рак! Дивись, Джованні! Рак! — Кожної хвилини дівчинка відкривала щось нове.
Обличчя Джованні проясніло.
«Вона говорить все це лише для того, щоб підбадьорити Джованні», думав Марко.
— Хочете, я розповім вам про коштовний камінь? — голосно спитав він. — Чи, може, спочатку давайте виїдемо звідси?
— В очереті прохолодніше. Та й нас тут ніхто не побачить, — озвався Джованні. — Розповідай, Марко! — Він обхопив руками коліна і, готовий слухати, схилив набік голову.