Кожне дзеркало мало для нього свою душу. Одне було брехливим і фальшивим, друге — чесним і правдивим, трете — пихатим і холодним, як пещений панич. Відрізнялися вони одне від одного, головним чином, тим, як у них відбивались лінії й кольори обличчя. Одне дзеркало підлещувало, друге непідкупно показувало найменшу зморшку, трете виблискувало красою і водночас забирало людську теплоту.
Батько Джіаніни хотів зробити таке дзеркало, яке б відтворювало не лише зовнішні риси лиця, а й те, що вдихнуло в нього життя. Він був від природи тихою, задумливою людиною і не любив багато балакати. Тому, живучи поряд з дівчинкою, він нічого не знав про неї. Він ставив собі за мету вдихнути людські почуття в мертве дзеркало і водночас забував про людей, які жили разом з ним.
Мабуть, саме це було причиною бездушності й крамарської вдачі матері Джіаніни. Раніше вона була іншою. А може, на неї так вплинуло монастирське оточення. Повернувшись з роботи в монастирі або з своїх таємничих походів з листами в багатий квартал Ріальто на Великому каналі, вона не знаходила доброго слова для своєї доньки. Тільки й шукала приводу, щоб полаяти її. А коли була в поганому настрої, то навіть била дівчинку або погрожувала віддати її в служниці. Ось уже рік вона вимагала від свого чоловіка дозволу на це. Але той і досі не погоджувався.
Джіаніні минуло дванадцять років. Хоч як невесело жилося їй у батьківському домі, вона не втрачала своєї дитячої життєрадісності, була запальною і пустотливою.
І Джованні, що жив з батьками по-сусідськи, часто чув, як вона співає під час роботи. Її спів нагадував пташиний щебет. Але вночі дівчинка лежала на ліжку і ніяк не могла розібратися в питаннях, що поставали перед нею. Тоді вона часто починала ні з того ні з сього плакати. Таким було життя. Світло й морок межували в ньому. Зараз Джіаніна сумна, а там, дивись, уже й засміялася. В її маленькому серці знаходилось місце для всього, чим тільки багатий світ: для сонця і тіні, для золота й жебрацького лахміття.
Дівчина любила ті години, які вона проводила разом з Джованні й Марко. Минуло вже вісім днів після їхньої останньої зустрічі, і вона з радістю чекала побачення. Але Марко повідомив, що зможе приїхати до них лише в кінці наступного тижня. Отже, треба було ждати ще десять днів.
Якось увечері мати прийшла додому раніше, ніж завжди. Ледве переступивши поріг, вона привітно покликала Джіаніну, яка саме рвала в саду абрикоси.
— Ходи-но сюди, доню! Постав кошика в куток і сідай. Я хочу тобі щось сказати.
Джіаніна здивовано глянула на матір. Що трапилось? Може, мати така рада, бо одержала від когось дуже щедру винагороду? Батька ще не було вдома. Абрикоси стояли біля скрині, і здавалося, що то не абрикоси, а маленькі золоті м'ячики. Їхній приємний запах виповнював усю кімнату. Раптом у дівчини з'явилося почуття, що вона зараз дізнається про щось неприємне, таке, чого вона вже давно чекала із таємним страхом.
— Я була у месера Кельзі, доню. Оце тільки що від нього. Добрий, великодушний чоловік! Глянь, він одразу ж дав мені наперед п'ять цехінів.
Мати поклала на стіл гроші і впилася в них жадібними очима.
— Добрий, великодушний чоловік, — тихо повторила вона ще раз. — Ти підеш до нього наймичкою! — промовила вона раптом уже іншим голосом. — Отримаєш, донечко, красиву сукню. Месер Кельзі обіцяв бути дуже добрим до тебе. Ти що ж — зовсім не рада? Невдячна! Твоя мати мотається з ранку до ночі, щоб прогодувати тебе, а ти сидиш, як пень! Язика в тебе відібрало, чи що?
Мати метушливо бігала по кімнаті, не дивлячись на доньку.
Дівчинка непорушно сиділа на стільці. Тільки що вона рвала абрикоси і раділа тому, що сяяло сонце, шелестів вітер у листі і все в саду аж буяло. Будинок, сад, безліч дзеркалець у кімнаті, спів Джованні в сусідньому садку, щасливі години з друзями — скоро все це буде лише чудовим спогадом.
— Ой мамо! — заплакала дівчинка. — Хіба ви не знаєте, що месер Кельзі б'є своїх служниць? Месер Кельзі — лиха людина. Всім це відомо!
— Не кажи дурниць, дівчино! — сердито гримнула мати. — З завтрашнього дня месер Кельзі — твій хазяїн. Не спробуй говорити про нього щось погане!