— Чув. Точно.
— Треба, щоб все про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківки, як радіо Першого травня.
— Треба, — погоджувався я.
І Ява весь час вигадував різні штуки заради нашої слави.
Це заради неї ми з ним піймали в лісі сову і випустили в клубі під час лекції на тему «Виховання дітей в сім'ї». Лектор упав з трибуни і перекинув собі на голову графин з водою.
А то якось влітку Ява сказав:
— Давай влаштуємо бій биків.
— Що? — Не відразу зрозумів я.
— Ти пам'ятаєш, ми в клубі закордонне кіно дивилися «Тореадор»?
— Ага, пам'ятаю… Ну і що?
— Пам'ятаєш, на арені розлючений бик, а дядечко в капелюсі з кинджалом у нього перед носом танцює.
— Ага, пам'ятаю…
— А потім — рраз! Бик — лясь! І оплески.
— Ага. Здорово… Але це ж вбивати потрібно. Хто ж нам дозволить убивати рогате поголів'я?
— Ось балда. «Вбивати»! Що це тобі — м'ясозаготівлі, чи що? Це ж видовище. На стадіоні. Начебто футболу. Головне тут — красиво вимахувати перед носом бика червоною хусткою і вправно вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори — це самі справжні герої. Головне тут — тренування, спритність і сміливість. Розумієш? Вперше в історії Васюківки — бій биків. Тореадор Іван Рень і тореадор Павло Завгородній! Гості з'їжджаються з усієї Україні. Трансляція по радіо і по телевізору. Навіть у Жмеринці у твоїх родичів видно буде.
Я задумався. Це було здорово! По радіо, по телевізору і взагалі… у родичів в Жмеринці.
Ми влаштувалися зручніше і почали обговорювати деталі. Насамперед необхідний бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була відкинута відразу. Це таке страховисько, що його навіть сам зоотехнік Іван Свиридович боїться. Очі — як тракторні фари. Сам завбільшки з комбайн. Землю ногами риє, як екскаватор. На кілометр підійти страшно.
Одного дачника, який відпочивав у нас влітку, він навіть на телеграфний стовп загнав.
Ні вже, хай з биком Петьком вороги наші б'ються!
Власне, крім Петьки, справжніх биків у нас більше не було. Тому другий кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже осоружний був мені козел Жора, бо з'їв мою сорочку, коли я купався.
Але Ява мене не підтримав.
— Ні, не годиться, — сказав він. — Жора весь час бекає і мекає. Через нього ми й оплесків не почуємо. І потім, це ж адже бій биків, а не козлів. Треба, щоб було щось велике і рогате — бик або корова.
— Слухай, так, може, і взяти просто корову? Адже ніде ж не сказано, що обов'язково повинен бути бик.
Ява задумався:
— Хто його знає, може бути, і так.
— Тоді, — кажу, — кращої кандидатури, ніж ваша Контрибуція, і не придумаєш.
— Чому Контрибуція? А чому не ваша Манька?
— Бо в нашої Маньки теля і ріг один зламався. Ти хочеш, щоб над нами сміялися. Тореадори з однорогою коровою! Карикатура! Такого ще ніколи в світі не було.
— Можна, звичайно, і Контрибуцію. Але вона трохи психічна.
— Що значить «психічна»? Скажи краще, що ти просто матері боїшся.
— Я боюся? Ось зараз дам тобі у вухо, і ти побачиш, як я боюся. А ну візьми свої слова назад!
— Я візьму, але ти все одно боїшся.
— Боюся?
— Боїшся.
— Боюся?
— Боїшся.
Ява не витримав і вдарив мене у вухо. Я відповів Яві ударом у живіт. Ми зчепилися, звалилися на траву і викотилися на дорогу. Вся погань, що на дорозі валялася, тут же пристала до наших сорочки. Першим отямився я.
— Почекай, — говорю, — вистачить. А то замість бою биків вийшов у нас бій дурнів.
— Це ти винен… Ну гаразд, — погодився Ява. — Спробуємо Контрибуцію. А то твоя Манька дійсно для телевізора не підходить. Дурна боляче.
Я хотів образитися за Маньку, але передумав. Мені вже набридло битися.
На наступний ранок ми зустрілися на дорозі, що вела до вигону. Я гнав перед собою Маньку, Ява — Контрибуцію. Корови плелися, ліниво махаючи хвостами, і не підозрювали, який це для них історичний день.
У Яви на голові була мамина капелюх з полями, в якій вона їздила до Києва на наради. Капелюх була Яві завелика і звалювалася на очі. Щоб хоч що–небудь бачити і не впасти, Яві доводилося весь час смикати головою. Здавалося, що він раз у раз з кимось розкланюється.
Капелюх Ява, звичайно, взяв без попиту.
У мене під пахвою був килимок. Знаменитий килимок! Я його пам'ятаю стільки, скільки взагалі щось пам'ятаю. Він з самого мого народження висів над моїм ліжком. Килимок був червоний, і на ньому вишито троє кумедних цуценя, які сиділи поряд, схилившись один до одного головами. Це були Цюця, Гава і Рева, про яких мама розповідала мені безліч різних історій, поки я не засинав. Останні два роки, оскільки я вже виріс, килимок лежав у скрині, і тепер від Цюці, Гави і Реви сильно пахло нафталіном.