Цього я не пам'ятав, хоч убий. Чулося «шик», безумовне, стовідсоткове «щик», а не «чик».
— «… Привіз… в штаб…» — продовжувала диктувати Галина Сидорівна. Більше думати було ніколи, і я акуратно вивів: «ізвощік».
«Перебіжчика» я за компанію (раз вже вони їхали на одній прольотці) теж написав через «ш»…
— Ну як? — Запитав мене Ява після диктанту.
— Порядок, — впевнено сказав я. — А в тебе?
— Будь здоров! — Підморгнув Ява. Ми відчували себе іменинниками.
На наступний день Галина Сидорівна повернула диктанти.
— Гребенюк — чотири, — називала вона позначки. — Карафолька — п'ять. Ну, а Завгородній (це я тобто) — три з мінусом. Рень (це Ява) — два!
Нас ніби хто мокрою ганчіркою по шиї ляснув.
— Доспівався! — Хмикнула Гребенючка. Я показав їй кулак.
— А з тобою, Рень, я просто не знаю, що робити, — зітхнула Галина Сидорівна. — Через два тижні іспит, а ти зовсім нічого не знаєш. Адже суфікси — це матеріал першої чверті.
Ми поверталися зі школи похмурі й мовчазні. Ось тобі й «діти за сажею»! Мені було незручно перед Явою за свою трійку з мінусом. Немов я завинив перед ним. Разом же вчили, разом придумували цих безглуздих «дітей». А якісь пів–позначки — і вже немає єдності. Ех! Краще б і я отримав двійку!
— Хочеш, я піду і скажу, щоб вона і мені поставила двійку? Що це нечесно, що ми однаково знаємо.
— Ось ненормальний! Думаєш, я переживаю? Двійка! Плювати! Мені взагалі чомусь завжди більше щастило на диктантах, ніж Яві.
Чи то він був такий неуважний, чи то ще щось, диктанти для нього завжди кінчалися погано. Усно він ще міг іноді відповісти граматику на трійку, а пару раз бувало, що й на четвірку. А в диктантах — двійка за двійкою. І я знав, що Ява дуже переживає свої невдачі. Але він був гордий.
— Може, засядемо за повторення? — Несміливо пропоную я.