— Ну і що? — Питаю з нетерпінням. — Виріс твій сорт?
— Так, напевно. Я не знаю. Я ж у табір поїхав. Давай удвох підемо сьогодні, подивимося. Давай?
— Давай, — кажу, — раз така справа, треба йти. Тим більше, через тиждень–півтора кукурудзу прибирати будуть. Збере комбайн твій сорт — дудки ти його тоді знайдеш.
Розмова цей відбувався на великій перерві. А коли уроки скінчилися, Ява сказав:
— Пішли.
— Так, може, — кажу, — спочатку пообідаємо?
— Та чого там обідати, не помреш. Ми швидко. Подивимося тільки, і назад. І будеш собі хоч до вечора обідати.
Я бачу, що так йому кортить, і погодився. Може, й справді він новий сорт відкрив!
Пішли ми.
Вийшли за село, на польову дорогу.
На небі — ні хмаринки. Сонце світить, нежарке, ласкаве вересневе сонце.
По обидві сторони суцільний зеленою стіною, немов ліс, варто кукурудза, височенна, метра три, а то й більше. Добре в цьому році вродила.
Йдемо ми і йдемо. Вже й села не видно.
— Довго ще? — Питаю.
— Та ні. Ще трохи, і все.
Після цього ми ще добрих кілометрів зо два відмахали. Нарешті Ява каже:
— Ось тут. Бачиш, табличка?
Дійсно, у дороги стирчить на кілочку фанерна табличка, а на табличці кривими літерами написано:
Кукурудза Сорт Буковинський № 1
ділянку
Надії Рень
Площа 8,5 га.
— Точно, — кажу, — це воно.
— Пішли, — каже Ява, — тепер вглиб потрібно.
Згорнули ми з дороги і — в кукурудзу. Ява попереду, я за ним.
І відразу ніби в джунглі потрапили. Ох і густа кукурудза! Руками весь час доводиться листя розсувати, щоб по носі не вдарили. А тут ще й портфель заважає — чіпляється. Яву я одразу з уваги втратив. Тільки по шереху чую, куди йти.
Через деякий час запитую:
— Ну як? Скоро?
— Скоро–скоро, — чую далеко попереду бадьорий Явина голос. Ось реактівщік!
— Стривай, не поспішай так, — кричу, — а то я не бачу, куди йти!
У мене вже двічі портфель з рук випадав, і щоку я подряпав про жорсткі кукурудзяні листи. Нарешті знову питаю:
— Ну як? Знайшов?
— Ні ще. Густо дуже. — І в голосі чую, немає вже тієї бадьорості.
— Слухай, — кажу, — ти ставай на карачки і повзи. Бо так ніколи тих кілочків не побачиш.
Сказав і сам став на карачки, портфель в зуби, щоб не заважав, і поповз.
Повзу і мовчу — з портфелем в зубах багато не наговориш. На всі боки дивлюсь, кілочки шукаю. З розгону прямо носом у Явина штани ткнувся. Дивлюся — він теж з портфелем в зубах. Сіли ми, портфелі поклали на землю, дух ледве–ледве переводимо.
— Ну що? — Питаю.
— Так знаєш, — каже розгублено, — дуже важко в цих заростях шукати. Десь тут має бути, а не можу знайти.
— А давай, — кажу, — діяти планомірно. Прочешіть цю ділянку за всіма правилами. Ти в одну сторону повзи, я в іншу, а потім зійдемося. Кукурудза адже квадратно–гніздовим посаджена, по квадратах і будемо прочісувати. Це дуже просто.
Ява повеселішав:
— Правильно. Я давно казав, що ти геній, Павлуша. Тільки давай портфелі тут залишимо, а то дуже важко їх в зубах тягати.
Поклали ми портфелі і розповзлися — я в одну сторону, Ява в іншу.
Повзу і дивлюся. Хоч і говорив я, що це дуже просто, по квадратах, але, виявляється, не дуже просто. Якщо голову біля самої землі тримати — то ще трохи видно ці квадрати–ряди, а якщо поведеш голову — ніяких тобі квадратів, суцільні листя. Не будеш же весь час щокою об землю тертися.
Повзав я, повзав і прямо, і зигзагами, коліна вже все обдер — кілочків немає.
— Ява–а! — Кричу.
— Ау! — Здалеку відкликається.
— Давай, — кричу, — назад!
— Давай!
Поповз я назад. Здалося мені, що назад повз я значно довше, ніж вперед. Уже давно мав би я зустрітися з Явою, а його все не видно. І не чути навіть.
— Ява! — Кличу нарешті.
— Ау! — Чується десь далеко праворуч.
— Ява! — Кричу я. — Куди ти поповз, щоб тобі! Не туди ти повзеш.
— Це ти, — кричить він, — це ти не туди повзеш! Я повзу правильно.
— Та ну тебе! Повзи сюди.
— Це ти сюди повзи!
Ось так, перегукуючись, ми почали підповзати один до одного. Довго підповзали. Нарешті підповзли. Обидва злі.
— Ну, — питаю, — знайшов?