— «Знайшов, знайшов»! — Передражнює він. — Якби я знайшов, хіба я повз б до тебе? Я б тебе кликав!
— Ну, — кажу, — досить. Мені твоє мічурінство набридло. Я пішов додому. Я їсти хочу. Де мій портфель?
— Там, де ти його поклав.
Ліг я на землю, став оглядатися. Пилу наковтався, а портфеля не бачу.
— Це ти, — кажу, — ти винен. Поповз кудись. Через тебе ми портфелі втратили. Спробуй їх тепер знайти в таких джунглях.
— Це не я, це ти, як сліпий щеня, поповз по–дурному і все заплутав.
— Ну гаразд, — кажу, — сваритися потім будемо, давай спочатку портфелі знайдемо.
Поповзли ми шукати портфелі.
Тепер рухалися разом, я навіть для вірності тримався за Явина штанину.
Через півгодини ми зрозуміли, що знайти портфелі в цьому дрімучому кукурудзяному лісі не легше, ніж ті кілочки. Коліна пекло вогнем. І коли ми нарешті піднялися, то мало не впали — ноги оніміли і підгиналися, не хотіли нас тримати.
— Ява, — сказав я, — давай плюнемо на портфелі і підемо додому. Пообідаємо, а тоді прийдемо за портфелями. А то я так їсти хочу, що навіть голова не працює. Якийсь гууу–гууу в голові, і більше нічого.
— Давай, — відразу погодився Ява, — а то у мене теж живіт до хребта присох. Це, напевно, тому ми і знайти не можемо, що голодні. А ось пообідаємо, так відразу і портфелі знайдемо, і кілочки теж. Пішли.
І Ява бадьоро рвонувся вперед. Я за ним. Незважаючи на біль в колінах, ми йшли дуже швидко, майже бігли. Кукурудзяні листя били нас по щоках, дряпали руки. Але ми не звертали уваги. Ми хотіли їсти.
Йти ставало все важче.
— Ява, — сказав я, важко дихаючи, — щось ми дуже довго йдемо. Ява мовчав.
— Ява, — сказав я, дихаючи ще важче, — де дорога? Ява мовчав.
— Ява, — крикнув я, майже задихаючись, — ми не туди йдемо! Ява зупинився:
— А куди? Ти знаєш куди?
— Ні, — кажу я, ледь тримаючись на ногах, — це ти мене сюди завів, ти і виводь!
Ява безсило опустився на землю.
— Я б вивів, — сказав він, переводячи дух, і ліг навзнак. — Я б вивів, якби ти не заплутав мене. А тепер я не знаю.
— Чого ти не знаєш? Чого ти не знаєш, диверсант?
— Не знаю, куди йти. Ось що. Тут поле ого–го на скільки кілометрів тягнеться. Якщо не туди піти, можна два дні йти і не вийдеш. Зовсім заблудитися можна.
— Що–о! Що ти мелеш? Кукурудза — не ліс і не плавні, в кукурудзі не можна заблудитися. Вставай і виводь мене зараз же! Я їсти хочу. Чуєш? Я хочу їсти!
— Так і виходь сам, раз вважаєш, що не можна заблукати.
— Що — сам? Що — сам? Це ж твоя мати кукурудзівник. А моя мати доярка. З корівника я тебе з закритими очима виведу.
— Дай відпочити трохи. Розпустив нюні. А ще льотчиком хочеш бути! Який ти льотчик! Слинько ти! Мамалига ти недоварена. Знав би твій тезко, космонавт Попович, що у нього такий земляк… Е! Тільки ім'я хороше псуєш.
Напевно, ми б побилися, якби не втома і не безвихідне становище. Ми не мали права витрачати сили і енергію на міжусобну війну.
Зітхнувши, я ліг поряд з Явою. І тут у мене виникла ідея.
— Ява, — кажу, — а що, якщо влізти і подивитися, куди йти!
— Залізти? Що це тобі — дерево? Це ж кукурудза. Злак. Не чув я, щоб люди на злаки лазили.
— Ну так що, — кажу. — Бачиш, яке міцне. Як бамбук! Може, й витримає.
— Ну так лізь.
— Ні, ти лізь. Ти легше — у тебе штани коротші і гудзиків менше. А я підсаджу.
Ява спочатку не хотів. Напевно, йому прикро було, що це не він придумав. Він звик, що всі ідеї належать йому. Потім махнув рукою:
— Ну, давай спробуємо.
Ми вибрали найбільш високу і товсту кукурузіну, я притулився до неї спиною, сплів пальці рук, щоб тримати Яву, коли він на них ногою стане, і сказав:
— Ти більше на мене спирайся, а за кукурудзу тільки тримайся.
— Гаразд–гаразд, — сказав Ява і, крекчучи, став вскарабківаться на мене. Ось уже коліном на плече став, сперся руками об голову…
Ой! Черевиком по носі зачепив. Але я поки що мовчу, терплю… Черевик вдавлюється мені в плече, каблуком ключицю мені проламує. Я починаю хитатися, коліна тремтять, підгинаються, підгинаються…
— Ява, — кричу, — швидше дивися, я падаю!
І… щось затріщало, зашуміло, завищало — немов бомба в кукурудзу вдарила.
Я лежу, зарившись носом у землю. У роті пісок, у вухах пісок. Отфирківаюсь, відпльовувався, протираю очі і кричу:
— Ява, де ти? Ти живий?
— Жи… апчхи… виття. — І з купи поламаною кукурудзи висовується Явина голова.
— Ну що, — питаю, — бачив?
— Нічого, — каже, — я не бачив. Суцільні волоті перед носом. Ява зітхнув.
Я подивився на небо.
«Смішняки, — подумав я. — Космонавти літають в безкрайньому небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі, і нічого. А ми в кукурудзі пропадаємомішняки, — подумав я. — Космонавти літають в безкрайньому небі, серед зірок, за сотні кілометрів від землі, і нічого. А ми в кукурудзі пропадаємо »..