У позаминулому році на відкриття полювання мисливців до нас наїхало тьма. Човни відразу все розібрали.
А кияни спізнилися — вночі приїхали. Не дісталося їм човнів. Один човник дідів залишився. Що робити?
— Удвох на цьому човнику їхати і думати нема чого — потоне, — сказав дід. — А то можна було б розвести на місця.
— Так по одному ж можна переїхати, — говорить Засувка.
— Абсолютно вірно, — спокійно зауважує дід. — А звідти хто човен буде переганяти?
— М–да, — глибокодумно промимрив Засувка.
— А якщо пацанів використовувати! — Сказав Олег (ми якраз тут же стояли).
— Ще утопите мені пацанів, — сердито буркнув дід.
— Та ні! Чого там! — Вирвалось у мене. — Ми ж легені. По черзі будемо перевозити. А якщо і перевернемо, так ви ж знаєте, як ми плаваємо! Як риби!
— Ну що ж, спробуйте, — погодився дід. — Тільки роздягніться, хлопці. Бо доведеться, напевно, покупатись.
Оскільки я першим вискочив, то й перевозив першим я. Перевозив Олега. Ну, перевозив, мабуть, не те слово, бо перекинулися ми біля самого берега, навіть не встигли від'їхати. Тільки він сів, тільки почав влаштовуватися, як ми вже й перекинулись. І хоча біля берега було зовсім дрібно, Олег примудрився зануритися у воду з головою.
— Проклята посудина! Душогубка, а не човен! — Лаявся він, вилазячи на берег.
Товариші сміялися, а Сидоренко сказав (він говорив, широко розтягуючи слова):
— Ось верт–ля–вий! Всидіти не мо–же–ет! Немов у нього ярмо–ОЛКИ в одному місці! Зараз я поїду, раз ти не можеш.
І поліз в човник.
— Ви штанами, штаньми прямо на дно сідайте, — радив дід. Але на дні човника була вода, і Сидоренко не хотів мочити штанів.
— Це, чого доброго, радикуліт заробиш, — сказав він, поклав поперек бортів дощечку і сів на неї.
Дід тримав човник, поки ми сідали, а потім відштовхнув нас від берега. Я обережно почав гребти, і ми поїхали. Сидоренко сидів прямо, як перший учень за партою. Обома руками він тримав рушницю, балансуючи ним, немов канатоходець у цирку.
«Добре сидить, доїдемо», — подумав я. Ми вже були якраз на середині річки. І тут над нами низько–низько з шумом пролетіли три крижні. Сидоренко раптом сіпнувся, скинув рушницю (мисливець він був дуже азартний), але вистрілити не встиг — ми втратили рівновагу. Човник став хилитися–хилитися набік.
— Дядечку! — Кричу. — Увага, перевертаємося! Він тільки рукою по воді — ляп, ляп, ляп.
Та хіба рукою за воду втримаєшся! Бултих!
Останнє, що я бачив, — це те, як новенькі гумові чоботи з довгими халявами майнули в повітрі і вода зімкнулася над ними. Опинившись у воді, я відразу виринув і схопився за перевернутий човен.
Через якусь секунду з води показалася голова Сидоренко, особи не видно: мокре волосся до підборіддя все заліпили.
— Рушницю! — Булькнув він і знову зник під водою: як поплавок, коли клюне риба.
Потім знову виринув, знову:
— Рушницю!
І знову під воду.
— Що там у вас? — Весело загукали з берега.
— Дядько, рушниця, здається, втопили! — Закричав я у відповідь.
Тут і Сидоренко вже остаточно виринув і, відпльовуючись, проридав:
— Прогав–і-і–л! Адже йому ціни немає!
Ледве ми з ним до берега дісталися — я човник і весло перед собою штовхав, а він… Я вже боявся, щоб він з горя сам не потонув. Пливе і стогне:
— О господи! Таке рушницю! Таке рушницю! На березі дід почав заспокоювати:
— Нічого, витягнемо! Ось хлопці пірнуть і витягнуть.
Попливли ми з Явою. Пірнали–пірнали — нічого не витягли. Дно в'язке, затягнуло рушницю в мул — хіба знайдеш.
Поки ми пірнали, дід Варава заспокоював Сидоренко, а коли повернулися з порожніми руками, дід розсердився на нього — ніби Сидоренко не своє, а його рушницю втопив:
— А чого ви смикалися? Чого смикалися? Треба було сидіти спокійненько! Їхати, раз везуть! Так ні ж — качок йому захотілося. Першому. Ще ніхто не стріляв, а він уже, бачиш, смикається. Таку дорогу річ втопити! Хіба вам можна рушницю довірити! З пугача вам стріляти, а не з рушниці.
Сидоренко винувато мовчав, і не виправдовувався, і не ображався, що дід його (кандидата в науки) відчитував, як школяра. Дід часто на полюванні під гарячу руку і лаявся, і жартував над ними, і вони ніколи не ображалися. Невигідно їм було ображатися. Дід Варава знав плавні, як свою кишеню.
Під час війни був він тут у партизанів провідником — «головним лоцманом", як його тоді називали. І все мисливці знали — як підеш з дідом на полювання, ніколи без дичини не будеш.