Ми всього могли очікувати — і того, що дід буде сильно лаятися, і навіть вуха надере, як бувало. Але що дід говоритиме так просто і відверто, ми, звичайно, не думали. Ми принишкли і мовчали.
— Ех, невже я помру й не побачу, чи вийде з тебе людина чи ні? — З болем сказав дід.
— Не кажіть так, діду, не помрете ви, — злякано писнув Кукурузо.
— А ти що думав — дід вічний?… На дев'яносто вже повернуло! Ще трохи — і шубовсть у могилу вниз головою. Недовго чекати вже…
— Я, може, ще навіть раніше вас помру. Пам'ятаєте, як у мене чиряк на нозі був і температура сорок… Так що не кажіть.
— Е, синку, закон є: молоді можуть вмерти, старі повинні померти… Так уже заведено. І не потрібно в цьому змагатися. Краще в іншому чим–небудь.
Запанувало мовчання. Видно, слова діда сильно засмутили і схвилювали мого друга. Та й мене теж. Ніколи я не бачив діда таким. Завжди він бурчав, лаявся, навіть потиличники давав, а тут… Ех, краще б він нам вуха надрав…
— Діду, — жалібно сказав Кукурузо, — ви не говорите матері. Я вас прошу. А, діду?
— Та що там говорити. Нічим радувати.
— Я вчу граматику, вчу, чесне слово. І переекзаменування здам.
— Побачимо… Лягайте–но поспіть небагато. Тому що в самий потрібний момент будете як черв'яки в непритомності. Ще довго чекати.
— А ви? Може, ви поспіть, а ми почергувати.
— Давай–давай! — Буркнув дід… Це вже було звичне дідове «давай–давай», і від нього стало легше.
Кукурузо більше не сперечався і слухняно став укладатися. Я, звичайно, теж.
Сон поборов мене відразу, як тільки я поклав голову.
І здалося мені, що не проспав я й хвилини, як хтось торкнув мене за плече. Я розкрив очі і в той же час відчув на своїх губах дотик зашкарублого дідова пальця. І відразу зрозумів, що потрібно мовчати.
Уже світало, і в сірій передсвітанковій імлі я побачив, що Кукурузо сидить на кормі і блимає заспаними очима. Я обережно підвівся і подивився на плесо. Книш сидів у човні і вибирав з мереж рибу. Шлеперка не було. Великі щуки, лящі і карасі мокро шльопалися на дно човна. Улов був багатющий!
— Ну, пішли, хлопці, — шепнув дід і голосно кашлянув: «Кха–кха!»
Книш здригнувся, зіщулився, втягнув голову в плечі. Дід обережно, не поспішаючи виводив свій човник з очеретів. Миза дідом.
— Бог в допомогу, чоловіче добрий, — спокійно сказав дід, підпливаючи до Книша.
— Ги–ги… Зд–здрастуйте, — придуркувато вишкірився Книш. — Ну і налякали ви мене, діду. Я вже бог знає що подумав. Ги–ги.
— Рибку ловиш? — Так само спокійно запитав дід.
— Ага, ага… — закрутився на місці Книш. — Дивіться, скільки! Ось улов! Навіть сам не очікував… І ось тут буде. Я як раз про вас думав. Неодмінно, думаю, завезу дідові самих лучшенькіх. От добре, що ви зустрілися. Беріть, будь ласка, які на вас дивляться. Ось цю щучку, і карасиків цих, і лещіка… Куди вам покласти?
Книш взяв найбільшу щуку і вже нахилився, щоб кинути дідові в човник, але дід різким рухом відштовхнув його руку, і щука впала в воду — тільки бризки полетіли.
— Збирайся. Поїдемо, — строго сказав дід.
— Куди? Що? Ось жартують… Ги–ги, — знову ошкірився Книш.
— Збирайся, кажу! — Повторив дід.
— Та що ви? Ну навіщо? Це ви серйозно? Та почекайте… Хочете, я вам половину риби віддам. І чарку поставлю. І цукерок хлопцям куплю.
— Ех, даремно ти, чоловіче, живеш на світі. Тільки повітря отруює і продукти псуєш… Збирайся.
Ми сиділи в своєму човні притихлі і тільки дивилися. І як це дід не боїться?! Без рушниці, без нічого! Книш ж під–он який здоровий! Штовхне раз, і — пропав дід, як булька на воді. Але Книш був як собака побита. Навіть здавалося, що у нього є хвіст і він його стиснув. І очима дивився зовсім собачими. Поспішно він вибирав мережі і мовчки поглядав на діда, як шкодливий щеня.
Але дід був невблаганний. І коли Книш скінчив вибирати, суворо наказав:
— Поганяй вперед!
І Книш слухняно поплив вперед, за ним дід, а за дідом вже ми.
Тільки ми від'їхали від острова, як Книш заскиглив:
— Відпустіть, Діду! Відпустіть, будь ласка!
І голос у нього став такий плаксивий. Навіть не вірилося, що це говорить здоровенний дядько, який може випити одним духом півлітра денатурчіка. Я з подивом дивився на нього. Ось тобі і бандит, ось тобі й хижак! А я ще його боявся — мало не помер від страху.
Книш нив всю дорогу:
— Діду, невже вам більше всіх треба? Відпустіть… Що я — у вас хіба що вкрав? Так чого ж ви… Відпустіть… Я вас дуже прошу… Пожалійте… Відпустіть.