– Ну, – вийшов з кабіни Бендер, – я так і знав. Зрада. Ну, нічого не зробиш. Паскудна річ. Знайома? Ну, це поправно. Я вам таких красунь дістану, сеньйори, хе-хе-хе! – обцілував кінчики пальців великий комбінатор.
– От, от! – почулося раптом збоку. – Дівчатка, коньяк, тістечка...
Обормоти і Остап Бендер обернулися. Під каштаном, роздратовано копирсаючи палицею землю, стояв похмурий суб’єкт, в солом'яному брилі і ґазетою під пахвою.
– Дівчатка, коньяк... – провадив суб'єкт далі. – Як кому що... а в селах люди скоринки не мають, – вже підвищив він голос.
– Навіщо так похмуро? – відгукнувся великий комбінатор. – Все мине, як з білих яблунь дим* чи, як у тій пісні співається:
Живём мы весело сегодня,
А завтра будет веселей...*
– У Молдавії голод, – блиснув очима похмурий суб'єкт, – а вам жарти.
– Ну, громадянине, – протяг Остап Бендер, – я бачу, у вас нездорові настрої. Язик, знаєте, іноді доводить далі, ніж до Києва. Не звертайте уваги, джентльмени, на прикрі зауваження сторонніх. Навіть сонце вкрите плямами. Поїдемо ліпше до мене на дачу: може, вишкрябаємо якийсь діловий контакт. Ви мені таки здорово імпонуєте.
І великий комбінатор легенько підштовхнув Обормотів до свого ЗІМа*, що стояв осторонь, поблискуючи нікелем і лаком.
– До чого похмура особа, – ще раз обернувся він у бік дивака.
А Похмура Особа, натявши на голову бриля і промимривши щось на взірець «нема правди на світі», почимчикувала вулицею.
***
РОЗДІЛ ШОСТИЙ, в якому доводиться, що не завжди душ діє за своїм призначенням
Особняк Остапа Бендера на Ланжероні був дійсно квазі уна фантазія*. Його збудував кращий архітектор міста, вклавши в споруду весь свій хист і уяву. Оздоблений різнокольоровою керамікою, будиночок кокетливо визирав з-поза дерев невеличкого садка, немов дражнячи перехожих: «а я тут». Крім кількох кімнат, архітектор понапихав безліч якихось закутків, незрозумілих за своїм призначенням, але саме цим і приємних. Все це складало асиметрично дивовижний ансамбль, повний затишку і якоїсь відчужености від життя, так що у кожного, хто сюди потрапляв, виникало бажання плюнути на всю навколишню суєту. Що в якійсь мірі відповідаю настроям великого комбінатора. Однак, урвавши добрий куш від життя, він зовсім не мав наміру зупинитися на досягнутому. Навпаки, чим більше смоктав він з джерела достатку, тим більшу відчував спрагу.
Обормоти тільки язиками поценькали, оглянувши апартаменти остапбендерівського маєтку.
– Колосально! – вигукнули вони, клацнувши фотоапаратами. – Ми опублікуємо серію фото в закордонній пресі на доказ того, чого може досягти звичайний країнчудесівський громадянин у безклясовому суспільстві.
– Сеньйори, не треба овацій, – скромно опустив очі великий комбінатор.
Однак Обормотів охопив такий ентузіязм, що зони умовили господаря особняка сфотографуватися в різних ракурсах: у ліжку, за столом, на ґанку, в садку і навіть у кльозеті. Останнє фото вони гадали опублікувати в американському журналі «Плеб», але потім чомусь роздумали. Таким чином, незабаром у закордонній пресі, а також журналі «Країна Чудес» з'явилася серія кольорових фото в такій послідовности: «Остап Бендер за читанням ґазети "Правда"», «Остап Бендер відпочиває», «Остап Бендер біля свого будинку», «Остап Бендер студіює "Капітал"» (садок). Тут Обормоти, на жаль, трохи покривили душею, бо в руках Бендера був не «Капітал», а «Українські страви», книжка, яку вони йому тицьнули, бажаючи надати знімкові відповідного сюжетного колориту.
– Джентльмени, – сказав по тому великий комбінатор, запрошуючи Обормотів перекусити, – джентльмени, я завжди відчував певний потяг до іноземців, хоча, правду кажучи, за наших умов це не зовсім безпечна річ. Втім, залишімо осторонь політику. Скажемо з точки зору гостинности: я не вважатиму себе обтяженим, якщо сеньйори змінять миршавий готель на «Фантазію». Отже, сеньйори?
– Згода! – крикнули Обормоти і вихилили по чарці.
Після третьої Остап Бендер узяв гітару і приємним баритоном заспівав:
Ізмалечку я був страшна дитина, –
Ні в татка, ані в мамку – ну так що ж?
Таку ж собі обрав я і дружину,
О Жоро, мій потримай макінтош!
Заклала мене раз якась шалава,
Що ніби зграбував я, – ну так що ж?
Прийшли тоді за мною п'ять лягавих.
О Жоро, мій потримай макінтош!
Сиджу тепер в кичмані я любенько,