– Що ж, зверніться тоді до Першого Мента, але...
– Але?
– Це загрожує вам великими неприємностями.
– Саме?
– Вас насамперед спитають, де і як ви дістали ці коштовності і чому досі не здали державі?
– Але ж ми заповнили митну деклярацію.
– Це не змінює суті справи. У нас заборонено приватним особам тримати золото.
– Каспіта! – вже не стрималися брати. – Як же ми тепер жити будемо?
–Як і всі, – знизав плечима великий комбінатор, – у поті чола свого.
Це навіть для Обормотів було вже занадто. Звичайно, вони розуміють валютну політику держави, але ж...
І близнюки кинулися на розшуки Тати. Проте красунь в Одесі було так багато і навіть трохи подібних до незабутньої Тати, що Обормоти остаточне заплутатися, а заплутавшись, тільки рукою махнули. Відшукати ж Татин будиночок вони були неспроможні через невміння зорієнтуватися – в якій саме частині Одеси їм випало щастя провести таку розкішну ніч.
Але на цьому злигодні Обормотів не скінчилися. Недарма ж кажуть – біда біду родить. Не встигли вони як слід оклигати після гіркої втрати, як раптом... Ні, Обормоти були таки впевнені, що трапили до рук одеських ґанґстерів, недарма ж вони наслухалися стільки історій в остапбендерівській «Фантазії» про королів Молдаванки – Беню Крика і Мишку Япончика*. Уявіть собі, що ви стоїте під розлогим каштаном на тротуарі, жваво розмовляєте – зауважте – все це серед білого дня – раптом зупиняється біля вас авто, і кілька рук вштовхують вас туди, а чийсь сталевий голос стиха наказує: «анітелень, без дурниць». І вас везуть. Куди – невідомо. Саме це й трапилося з Обормотами. На їх превелику радість швидко з'ясувалося, що ґанґстери були аґентпми Органів, а притон, куди їх привезли, зовсім не притон, а одне з приміщень Органів.
– Чого ви вештаєтеся по Одесі, і що ви тут робите? – було перше питання, яким їх зустріли.
Обормоти хотіли було розповісти про те, як їх безцеремонно обібрала Тата, але, вчасно згадавши попередження Остапа Бендера, зам'ялися, і це не пройшло повз увагу суворого полковника, що так і вп'явся в обормотівські обличчя гострим поглядом. Близнюки відчули навіть деяку ніяковість.
– От що, – злегка стукнув долонею по столу полковник, – те, що ви до нас приїхали – дуже добре, але треба влаштовуватись. Які ваші наміри?
– Наміри? – перезирнулися Обормоти. Втративши фінанси, навряд чи доцільно було далі залишатися в Одесі. Треба шукати родичів.
– Де ж ваші родичі? – запитав полковник і трохи поморщився, зачувши за Карпати. – Гаразд. Два дні на виїзд, і щоб ніде ані слова. Зрозуміло?
Обормоти вилетіли з Органів, раді, що завдяки цьому казусові так легко і просто розв'язалося питання, що робити далі.
Вони урочисто повідомили Остапа Бендера про свій від'їзд до Львова. Наступного дня сорок валіз було відправлено малою швидкістю наперед, а ввечері, тепло попрощавшись з хазяїном «Фантазії», відбули поїздом Одеса-Львів і Обормоти.
– Ну а тепер, моя чарівна леді, – звернувся до Тати великий комбінатор саме в той час, коли поїзд Одеса-Львів набирав швидкости, – тепер підіб'ємо підсумки.
Чарівна одеситка посміхнулась і, підійшовши до столу, висипала обормотівські коштовності на білу скатертину. Великий комбінатор стояв поруч, величний, як ніколи...
***
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ. Обормоти їдуть до Галичини, відвідують Львів ізустрічають пана Нікодима Дизму
Колеса відбивали тук-тук, і у такт їм стукотіли серця Обормотів: тук-тук, тук-тук, тук-тук. Поїзд вибивав на стрілках чудернацькі пасажі, і, прислухавшись, можна було почути виразне: ве-ве-ве-зе-мо о-о-бор-мо-тів... У свою чергу, Оборотам здавалося, нібито промовляли їх власні нутрощі: ка-лать, ка-лать, при-єм-но як, при-єм-но нам у жи-во-ті; хай сер-це стук, а зза-ду – пук; ва-ри жи-віт, у се-бе пхай, ле-ге-ні ки-сень на-ду-вай; а сер-це – стук, а зза-ду пук...
На душі з Обормотів було так легко, що, взявшись за плечі, вони натхненно заспівали «Широка страна моя родная...»*
А мимо пропливав краєвид за краєвидом: покривлені під стріхою хатки, сухоребрі гурти худоби, неприбрана з тамтого року кукурудза, задрипані дітлахи, пні вирубаного лісу, напівзотлілі стіжки сіна, загрузлі з калабанях автомашини, вкриті іржею верстати на подвір'ї якогось заводу, якась черга біля якоїсь крамниці. А над усім тим жевріло коло ранкового сонця.
Львів, однак, зустрів Обормотів дощем. Він лив так щедро, що з вокзалу годі було й вийти. А народ усе прибував, і чим далі, тим ставало тісніше, бо нікому не хотілося вилазити під дощ. Стіни підпирали цілі загати мішків з хлібом, борошном, бульбою (вона ж – бараболя, картопля, мандебурка, кромплі і буришка). Усе це везлося селянами – о дивна річ! – з міста в село. Обормоти хоч і здивувалися, та, оскільки, як вони вже пересвідчились, у Країні Чудес усе робилося навпаки, то й це диво з див вони сприйняли як належне. Різниця між містом і селом, безперечно, стиралася. Це слід було занотувати і викласти у відповідному трактаті. Як бачимо, Обормоти не цуралися публіцистики і при нагоді могли озброїтися пером.