Вокзал тисячеголосо гудів, сопів, сякався; повітря настільки згусло, що коли якийсь жартівник кинув догори капелюха, той повис угорі, і годі було його дістати. Тиск дедалі зростав і ставав нестерпним. Обормоти застогнали. Як на гріх, у Ходорові напхалися пиріжків з горохом, і тепер їх розпирало в усі боки, немов компресором. Обормоти були старими загартованими політиканами і при потребі стійко виносили все, що тільки могло випасти на їх долю. Ще готуючись до обраної діяльности, вони всебічно гартували себе на той випадок, якби довелося трапити під тортури. Так, наприклад, набравши повного рота води, вони сідали голим задом на розпечену плиту і не злазили, аж поки не закипала в роті вода. Або, затиснувши дверима одну досить болючу мужську відзнаку, бадьоро висвистували партійний гімн. Отже, їх загартованість була поза всяким сумнівом. Але на львівському вокзалі їх витримка зазнала нових випробувань. Віддамо все ж належне: Обормоти кріпилися, як могли. Проте, як вони не бадьорились, клятий горох давав себе знати. Тиск у кілька атмосфер, та ще й у шлунку, не жарти. Нарешті бідолашних Обормотів так здавили, що накопичений сірководень з страшним гуркотом вилетів у повітря. Концентрація газу сягла небезпечної межі, експозиція була раптовою, і кілька жінок одразу знепритомніло. Але в цей момент хтось крикнув: «сонце!»; і все посунуло до дверей. Таким чином Обормоти враз опинилися на вулиці, уникнувши цим самим неприємних пояснень, які їм довелося б давати за порушення громадського порядку.
Сонце осяяло мокрий Львів, і вулиці завирували людьми.
– Поміркуємо, – сказали Обормоти на трамвайній зупинці.
Насамперед треба було згадати родичеву адресу, куди саме їхати, – проте, як не сопіли всі троє, стукаючи себе по лобі, адреса не згадувалася, хоч би що. Постоявши з якусь годину, вирішили сісти, посидівши, – встали, а клята адреса ну ніяк не приходила на пам'ять.
– А шляк би тебе трафив! – вигукнули по-галицьки близнюки і кинулися до адресового бюра. Та кинувшись, згадали, що забули родичеве ім'я. Що то був Обормот – тут сумніву не було. Але який Обормот? Федір? Василь? Грицько?
– Бодай тебе! – крикнули по-подільськи брати і знову вдарили себе по лобі, та скільки не стукали, а нічого не вистукали. Нарешті десь у чиїйсь голові промайнула згадка, що у львівського Обормота ім'я країнчудесівське, бо народився він у Києві, а у Львові оселився потому. Це вже була якась ниточка, і Обормоти зраділи, а зрадівши, кинулися на ту ниточку і потягли. Почали перебирати країнчудесівські імена: Кім... Індустріял... Жовтняк... П'ятирічець... Двигун... Ілйос... Але. все це було не те.
– Пригадується мені щось, – промимрив Іван, – ніби там якесь сполучення індустріяльного з колгоспним.
Почали сполучати індустріяльне з колгоспним: Гайкохліб... Молотосерп... Верстатохат... Електрокаг... Останнє відкинули, бо сполучення слів «електрика» і «каганець» було зовсім недоречне. Нарешті десь аж під вечір старший Обормот вигукнув: евріка!
– Знайшов?
– Знайшов! Індколп'ят.
– Індколп'ят? А що воно таке?
– Індустріалізація, колективізація, п'ятирічка, – урочисто виголосив Іван, – скорочено: Індколп'ят Обормот. По-батькові Омелькович.
– Слава Богу, – зітхнули полегшено Обормоти.
– Навіки Богу слава! – підняв капелюх якийсь перехожий, прийнявши обормотівський вигук за привітання.
– Ну от, цього ще не вистачало, – скривилися близнюки, зразу усвідомивши недоречність свого архаїчного вигуку.
– Хто перший вигукнув «слава Богу»? – суворо подивився на братів старший Іван.
Поки вияснювали це гострополітичне питання, адресове бюро закрилося, і Обормоти залишилися, як кажуть, при власному інтересі. Мимоволі треба було шукати десь притулку на ніч. Полапали по кишенях; дещо нашкребли і кинулися до найближчого готелю. Та оскільки для Обормотів місця не були заброньовані, то, обійшовши всі львівські готелі, вони опинилися знову ж таки при власному інтересі – тобто на вулиці.
– От халепа! – вдарили руками об поли Обормоти, одразу чомусь згадавши затишні неброньовані арґентинські готелі. – Що ж його тепера робити?