Вони навіть трохи розгубилися, зустрівшись уперше в житті з такими непереборними труднощами. Правда, як ми вже знаємо, вони були досить загартовані для злигоднів життя, але чомусь, вже так повелося, що Обормоти ніколи не виходили за межі комфорту, за політичну діяльність їх ніхто не переслідував, і якщо вони й потрапляли іноді до поліції, то голки під нігті їм ніхто не встромляв, хоч вони цього палко бажали й навіть обурювалися таким неподобством. Отже, ті маніпуляції, які вони над собою проводили і про які ми не без гордощів розповіли, поки що були єдиною карою, що її Обормоти прийняли за своє бурхливе життя.
Обормоти йшли вулицями Львова трохи похнюпившись, проте, раптом згадавши, що вони перебувають не де-небудь, а в Країні Чудес, гордо піднесли голови і навіть заспівали «не страшна нам бомбёжка любая»*. Оскільки вони все ж за день зголодніли, то забрели до першої ж їдальні і з'їли по кілька каш – нічого іншого там не було. Тут згадали Обормоти одеські ресторани і мало не заплакали з досади: нема грошей – нема діла. Знову – вже в котрий раз! – пом'янувши лихим словом чарівну Тату, Обормоти – нема що робити – попленталися до міського парку, щоб якось провести ніч. Добре, що хоч було тепло, і кожен мав макінтош.
– Розпрягайте, хлопці, коні та й лягайте спочивать, – пожартував Іван, з насолодою витягуючись на лавці.
Той жарт, однак, нікого не торкнув. Брати полягали на лавках, вкрившись макінтошами і задумливо дивлячись у зоряне небо.
– Нічого, – порушив тишу Іван, – ми ще маємо сорок валіз з усяким добром – якось викрутимося.
Згадка про валізи дещо втішила Обормотів, і вони, вже заспокоївшись, так захропли на весь парк, що стривожили всі найближчі міліцейські пости. Львівські менти оточили парк, обмацали кожен кущик і, природньо виявили всіх трьох Обормотів. Виявивши, розбудили, і уважно перевірили документи. Довідавшись, що мають справу з новоприбулими іноземцями, а отже – з напівсвідомими громадянами – менти на перший раз простили їм і провели роз'яснювальну роботу. З усього того брати зрозуміли, що спати в парку, а тим більше хропіти на весь Львів, безперечно, не вільно. Закон є закон, і тут нічого не вдієш.
Коли заспокоєні менти пішли, Обормоти позіхнули і запалили сигарети «Верховина».
– Що ж, так і сидітимемо всю ніч? – виявив дехто незадоволення.
– Так і сидітимемо, – відрубав старший Обормот.
У цей час на алеї з'явилась якась фігура з якоюсь штукою під пахвою.
– О, іще один невдаха, – зраділі Обормоти. – Просимо до гурту! – загукали вони.
Фігура підійшла ближче, і наші герої побачили перед собою елеґантно вбраного мужчину, в лакових мештах і фрачній парі, який немов щойно вийшов з балу. Під пахвою він тримав звичайну мандоліну.
– Що, загоряємо? – покепкували брати.
– А ви?
– І ми. Прошу сідати.
– Бардзо дзєнькую.
– Закурите?
– Закурю, якщо не жартуєте.
Незнайомий запалив і смачно затягнувся.
– З ким маю честь?
– Обормоти, – подав кожний руку.
– Нікодим Дизма*.
– Той самий? – підскочили Обормоти.
– Саме той.
– Як же пан сюди трапив?
– Нібито паньство не знає. Після тої варшавської історії, мене просто чемненько випхали з Польщі.
– Ну?
– І ось я тут...
– Неймовірно! – вигукнули Обормоти. – Що ж пан робить?
– Роботи шукаю.
– Як? – здивувались Обормоти. – Пан безробітний? тут? у Країні Чудес?
Пан Нікодим зробив міну, властиву лише йому одному.
– Як же то?
Пан Нікодим робить ту ж міну, лише у зворотний бік.
– Та все ж?
– То, панове, майже варшавська справа.
– Може, пан оповість? Однак спати не дадуть.
На обличчі пана Дизми міна змінює міну.
– Ми слухаємо пана.
– Що ж, – погоджується, нарешті, Дизма, – що ж, коли паньство слухатиме, то чом ні?
Але те, що оповів пан Нікодим Дизма, ми ліпше виділимо в окремий розділ.
***
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ. Львівська одіссея пана Нікодима Дизми
– Є люди, панове, з якими завжди повинно щось трапитись, – почав своє оповідання пан Нікодим Дизма, – і це у них веде свій початок від самого хрещення, коли ксьондз ненароком упхає немовля в окріп купелі. А далі вже так і піде: усякі несподіванки переслідуватимуть їх усе життя. Навіть і смерть зони приймуть не так, як усі: або втопляться, або цеглина впаде на голову. І найголовніше, як не стережись, а лиха не минеш. Мабуть, до тої самої категорії належу і я, Нікодим Дизма. Сама лише варшавська подія чого варта. Як видерли мене з Польщі, пішов я, прошу паньства, по світах тинятись. І сказав я тоді собі: ну, дзуськи, Нікодиме, дідька лисого дам я тепер себе втягти в яку історію. Став я такий обережний, що, вірите, дорогу переходжу – скільканадцятеро разів туди-сюди глипну та ще й тричі подумаю. Потинявся отож я якийсь час – нема діла. Професію міняти не хочу – пальці зіпсую, а на естраду не трапиш – мандоліна з моди вийшла. І опинився я таким чином у Львові, пошукати щастя у Країні Чудес. Не дадуть, гадаю, там людині пропасти, відомо ж бо, що тут, прошу паньства, хто був нічим, той стане всім*.