І от з тими думками поїхав я до сеї обітованої землі. Але перепрошую за деяку непослідовність. Ще до того, як трапити у Львів, познайомився я в поїзді з одним молодиком. Славний такий хлопчина. Розговорилися. Побалакали про те, про се. Далі, далі і познайомилися і вже під'їжджаючи до Львова були з ним ну зовсім старі приятелі. І каже мені той молодик – Михайлом його звали – каже мені Михайло:
– Пане Нікодиме, а чи не погодилися б ви у нас зупинитися, заки роботу найдете? Дядько мій велике цабе, людина ви приємна, дивись, і викрутиться щось.
«Чом ні, – думаю, – а чим вештатися десь по місту, шукаючи притулку...»
Погодився, звичайно. І ось пан Нікодим Дизма вже сидить за добре сервірованим столом, а обабіч – пані Серафима і сам пан «велике цабе» – Степан Степанович. А на столі тому чого тільки нема – і те, і се, хіба тільки бугаячого молока бракує. А треба зазначити, прошу паньства, що надто вже голодно всюди було тоді. Сиджу я собі, випив чарчину, каву сьорбаю, і те мені байдуже, що біля мене не просто «велике цабе», а сам шеф Органів. Зелений я ще тоді був і мало що тямив. Прийняли мене, як бачите, добряче: відрекомендував мене Михайло дядькові як свого приятеля, а сам пішов десь по дівчатах, більше я його не бачив.
Спав я на перині і під периною. Давно так не спав.
Каже мені «цабе» наступного ранку:
– Підете ось за цією адресою, там, може, вам сподобається.
Подякував, пішов. Десь на Стрийській підходжу до якоїсь брами; в той бік і сей бік – мур, дріт нагорі. Питаю, чи туди потрапив? Правильно, кажуть, на вас перепустку замовлено. Пропустили на подвір'я, навколо ґратовані вікна, і з вікон тих дівчатка якісь виглядають. Що то, думаю, за феєрія? І що, думаю, мандоліні моїй тут робити? Кульгавий якийсь вийшов, руку простягає: завпед. Ніц, холера, не второпаю. А той:
– Дуже нам, – каже, – витівник потрібен, дівчат розважати. Ми, – пояснює, – тут підлітків партизанських на країнчудесівський лад перевиховуємо.
– То чого ж ви їх за ґрати?
– Кого?
– Та підлітків тих.
– Таж вони партизанські.
«Ну, – майнуло в голові, – бардзо дзенькую за таку роботу. Не вистачало ще під зашморг Дизмі трапити: навкруги повстанець на повстанцеві, з кожного паркана в очі лізе – «смерть країнчудесівським окупантам!». Чи ж не дав собі зарік Дизма обачнішим бути? Чи ж не стоїть Дизма на кожнім перехресті по годині, перш ніж дорогу перейти?»
– Гаразд, – кажу, – подумаю.
А сам ходу, радий, що за браму вийшов. Нєх це холєра озьме!
Питає ввечері «цабе»:
– Ну як?
– А ніяк.
– Ясно. Пошукаємо ще щось, – каже «цабе», – а зараз поїхали.
– Куди? – питаю.
– В Органи на бенкет. Сьогодні органівський ювілей.
Що ж, бенкет то бенкет. Переодягатися потреби нема: на мені завжди фрачна пара, без якої на естраду не поткнешся. Хай ані шеляга в кишені і в животі не бозна-що – а фрака не продам.. «Цабе» попереду, я за ним – тільки метелика поправив. Сіли, в машину – всі світлофори враз зеленими стати. Пам'ятаєте бенкет у Білоцерковського? Та хай він сховається перед тим, що я побачив в Органах. Але оскільки тельбухи паньства раз по раз гарчать, я пожалію паньство і не оповідатиму про страви. Оскільки на бенкеті я був, мов біла ворона, то добре зрозумів шефа, коли той жартома кинув якомусь тузові на його запитливий погляд, що я ніби прибув з Москви з надзвичайним дорученням. Цього було досить, щоб до мене відразу всі почали тулитися. Оскільки ж, з певної причини, я тримався дещо відлюдно, то в очах присутніх це ще більше надавало мені ваги. Під кінець, мабуть, я був уже зовсім оповитий серпанком таємничости. Дами, так ті зовсім зґедзилися, пустивши в хід весь арсенал жіночих хитрощів, аби звернути на себе увагу. Але, пам'ятаючи свій зарік, я був непорушний, мов скеля. Мовчазність завжди викликає певну повагу до людини, хоча, як на мою думку, балакучість є скорше проявом розуму, ніж брак мови: дурневі і говорити нема про що. Кілька скупих слів, що я витис протягом вечора, були тою мірою, що повинна була скласти про мене враження як про людину державного значення: мовчить, бо напханий таємницями.