Коли ми з головою під'їхали до його веселенької дачі, на ґанок вискочила, підстрибуючи на одній нозі, вертлява, мов бісеня, донька голови. Чи варто, прошу паньства, казати, що заєць з'явився цього разу в будинку дебелого голови?
Кожного разу я звертався до Матки Боски, і кожного разу вона визволяла мене з одної халепи, щоб відразу ж кинути в другу. Таким чином, протягом якогось часу я поперемінно побував. на всіх дачах і квартирах відповідальних і напіввідповідальних осіб, натрапляючи кожного разу на доньку чи сестру, чи небогу гостинних господарів. І повсякчас разом зі мною обов'язково, з'являвся клятий заєць. Коли б здійснилися всі їхні химери, треба було б збудувати ще кілька кремлів, заселивши їх обкомівськими, облвиконкомівськими і органівськими телепнями.
Та найгірше чекало мене попереду. Після смерти «великого цабе» постало питання про нове «велике цабе». Як звичайно, чекали розпорядження Москви. Незабаром таке розпорядження прийшло, викликавши цілковиту розгубленість у львівських Органах: знайти на місці і представити на затвердження. Це значило проявити ініціятиву, чого давно вже не робили Органи. Скликали таємну нараду – не допомогло. Скликали другу – те ж саме. Нарешті, на тридцять сьомій нараді, вирішили: спитати думку своїх дружин. Кляті баби всі як одна заявили: ліпшого «великого цабе», як Нікодим Дизма, не знайти... Він і улюбленець Самого, він і неодружений. За політичну доцільність такого рішення нічого і казати.
І ось запрошують мене на термінову поширену нараду, і, поправивши метелика, сідаю я в авто, і ескорт із десяти мотоциклістів супроводжує мене до львівського управління Органів. І мені урочисто оголошують рішення: подати на затвердження кандидатуру Нікодима Дизми як шефа Органів. Матка Боска! Стою очманілий, і все навкруги обертом іде. І десь, мов здалека, лясь-лясь: аплодують, холєра! І звідки вже в мені тоді та хоробрість взялася? Підійшов я до трибуни, ляснув долонею і кажу:
– В усяких халепах бував Дизма, але щоб утрапити у таку халепу із халеп – дзуськи! Ще якимось там директором – будь ласка! Редактором – будь ласка! Коханцем секретаревої коноплястої небоги – будь ласка! Навіть чоловіком вдови покійного «цабе» будь ласка! Але бути шефом Органів! Матка Боска! Ні, я ще чесна людина.
Тут усі, як стояли, так і завмерли, вирячивши очі. І стояли цілу годину, ніби хто туману напустив. Стояли б, може, й довше, і хто зна, чим би воно для мене особисто скінчилося, але тут раптом заревіла сирена, і все, що тільки могло піднятися, піднялося в Органах по тривозі. А закрутилося все з-за того, що хтось якогось письменника стукнув обухом по голові*. Це мене й врятувало, бо наступного дня вся братія з Органів зникла, мов хто вкрав – кажуть, за відсутність пильности Сам розігнав.
А я ось блукаю, ніде не беруть. Перекваліфіковуватись – пальці попсуєш, на естраду не потрапиш – мандоліна не в моді. От і ходжу. Перепрошую паньство, вже розвиднюється, а то б дещо більше оповів за ті тисячу і одну ніч пригод, що я їх мав у Львові.
***
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ. Обормоти прибувають на мешкання до Калуша і роблять візиту секретареві райкому
Обормоти склалися по карбованцю – пану Нікодиму на харчування, і коли скоцюрблена постать того з мандоліною під пахвою зникла за деревами в передранковому тумані, дизмівська одіссея на якийсь час стала предметом їх розмови. Відзначили насамперед той запал, з яким країнчудесівські відповідальні і напіввідповідальні особи навперейми дряпаються вгору, щоб накласти на себе найважчий тягар і, тим самим, потягти Країну Чудес в обітоване майбуття. Віддали належне і мужности аванґардних товаришів – органівських особливо: ще б пак! – щодня, під вогнем клясового ворога! Куля звідти, куля звідси! Ні, Обормоти добре знали, що таке аванґардні бої!
– Товариші! – сказав старший Обормот, і голос його затремтів від хвилювання, – ми є свідками того, як твориться історія, і хай кожен листочок ваших блокнотів стане дзеркалом, в якому відіб'ється велич епохи.
І Обормоти поклали собі віднині обов'язково вести щоденник.
Запалені цією ідеєю, забувши навіть поснідати, Обормоти кинулися до крамниці купити щось для цього відповідне, проте, оббігавши все місто, не знайшли ані клаптика паперу. Ще одна риса зросту культури! – задоволено відзначили вони і кинулися на товчок. Купивши в якогось дядька з-під поли стос добрячого німецького паперу, Обормоти вперлися до найближчої палітурні і, ткнувши на півлітра майстрові, того ж дня мали добре оправлений гросбух з золотим тисненням посередині: