***
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ про те, як Обормоти переходили атлантичне чистилище, або дрібна філософія на глибоких місцях*
Сорок шкіряних валіз було навантажено на «Св. Марію Маґдаліну», велетенський лайнер, що мав за честь везти через Атлантику трьох Обормотів. Були квіти, поцілунки крізь сльози і сльози крізь поцілунки, обійми, прощальні вигуки, навіть духова оркестра. Коротше, все було, як личить бути на прощання. Якийсь жартівник примчав до причалу з джазом, і раптово – ні сіло ні впало – заграв жалібний марш. Це паскудство викликало справедливе обурення присутніх, але Обормоти, які ніде не губилися, склали кожен по дві дулі і тицьнули в бік джаз-банди. Це викликало такий потік дотепів у публіки, що, вкрай посоромлені, джазисти зникли, мов корова язиком злизала.
Рівно о дванадцятій нуль-нуль за місцевим часом Обормоти ступили на борт «Св. Марії Маґдаліни». Три довгих гудки сповістили про відплиття, і лайнер поволі відійшов від причалу, буксований «Раєм» і «Пеклом», у відкрите море. Услід летіли прощальні вигуки, бравурний марш «Тореадор і красуня», сотні рук махали хусточками, і сотні пельок горлали щось, чого вже не можна було чути.
Коли на обрії залишилася лише невиразна смужка землі, Обормоти один за одним почимчикували до своєї каюти. Перше, що їм кинулося в вічі – це чорна зловісна цифра «13» на білих дверях. Обормоти перезирнулися, та оскільки були вище забобонів, то лише презирливо всміхнулись.
Того ж вечора в дансінґу Обормоти стали, як личить, центром загальної уваги. Пасажири здебільше були з Буенос-Айреса, тому не дивно, що близнюків кожен добре знав в обличчя.
– Ой бля! Луснули б мої очі, якщо то не ви! – почулося раптом поруч, і перед здивованими Обормотами стала раптом червона від збудження Роза Шаланда.
– Ви?
– Я!
– Ге, ге, ге! – зраділи Обормоти і ледве не затисли одеситку в обіймах.
– Як же ви тут опинились?
– Як, як! Щоб їм пуцьки повсихали, скільки я з-за того дурного півня набідкалась. Хай йому грець! Досить з мене вже того блукання по світах – додому хочу, до мами-Одеси. Як кинуло мене у війну по всіх усюдах – ніби якась чортяка носила. Ой бля! скільки я натерпілась! Усі Европи і Америки вздовж і впоперек, їй-бо!
– Ну! – сказали Обормоти„ – Чим вештатись, треба було після війни хутче додому вертатися.
– Еге, вертатися! Як згадаєш те пекло, млість бере. Що я намучилася, бодай згоріло б усе... Батьки мої від голоду в тридцять другому померли, а я була отакенькою...
– То ще ваше щастя, що ви в Країні Чудес голодували, а не деінде, – поспівчували Обормоти. – Влада трудящих і нагодує, і приголубить, коли якийсь неврожай.
– Яка влада? який неврожай? – витріщила очі Шаланда. – Ви що – блекоти обжерлися? Ой бля! – схопилася раптом вона. – Я й забула! Ви ж той... не тамтешні. Звідки ж вам що знати... Ніякого неврожаю, сеньйори, навпаки – отакий врожай, о! Але що повивозили все геть чисто, то й поруха така на нас була. А влада, що влада? Якби своя була, то хіба б довела до такого? Ге, сеньйори, багато про те говорити, ліпше не згадувати. Сказали мені в консульстві, що по війні вже не так, як було, на добре йде – от і потягло мене додому, а інакше дідька б лисого повернулася, світ великий, якось прожила б.
Обормоти тільки головами похитали, таке чуючи – несвідома молодичка! – а про себе вирішили, якщо буде час, провести з Шаландою відповідну ідеологічну роботу.
У цей час джаз загримів «Ріоріту»*, і кожен з Обормотів узяв собі за обов'язок (по черзі) повести Розу Шаланду в танок. Коли пишні груди одеситки торкнулися (по черзі) Івана, Петра і Миколи – кожний з них відчув якусь солодку млість, і кожний дав собі слово обов'язково зайнятися підвищенням ідейно-політичного рівня Шаланди. З цією метою Обормоти пізно ввечері влаштували невеличку нараду.
– Насамперед, товариші, – сказав Іван, – оскільки ми, так би мовити, єдині муністи на «Св. Марії Маґдаліні», – я хотів сказати, на лайнері «Св. Марія Маґдаліна», нам необхідно на час подорожі, як ведеться, утворити партійний осередок, аби не розводити анархії, яка, як відомо, ніколи не була матір’ю порядку.