— Так-так! — підхопили в один голос Кося Вухань і Колько Колючка.
— Ну, значить, це або Вірочка Вивірчук, або Раїска Мняу, або Михайлик Ведмеденко, — сказав Вовчик.
— Що? Що? Що? — вражено пороззявляли роти і Вірочка, і Раїска, і Михайлик.
— Бо для того, щоб викрасти коліщатко, треба було забратися на дуба, треба добре лазити по деревах, — сказав Вовчик Вовченко.
— От вам і «що»! — задоволено прохихикав Рудик Лисовенко (він дуже любив, коли комусь було непереливки).
— А хто в нас уміє добре лазити по деревах? Ні вовки, ні лисиці, ні зайчики, ні їжачки, ні кози, ні лосі, ні дикі свині — не вміють. Навіть борсук Боря Сук по гладенькому прямовисному стовбуру так високо не залізе, — сказав Вовчик.
— Не залізу, — поспішив погодитись Боря Сук.
— А білочки, рисі й ведмеді — запросто! Отже… — єхидно всміхнувся Вовчик.
— Отже… — під хихикну в Рудик.
— Я… не брала коліщатка, — сказала Вірочка, і на очах в неї блиснули сльози, — чесне слово!
— І я не брала! — зціпила зуби Раїска.
— І я! — буркнув Михайлик.
— Значить, лишається Васька Кицин! — торжествував Вовчик. — Як я й казав.
— Абсолютно! — підхопив Рудик. — Як ми й казали! Бачите, мовчить і очі ховає.
Всі подивилися на новачка. Він справді часто-часто моргав і ховав очі. Він боявся розплакатися. Справді, коли тебе всі підозрюють, а ти не знаєш, як виправдатися, — що маєш робити? Тільки моргати й ховати очі.
Косі Вуханю й Колькові Колючці стало дуже жаль Васю Кицина.
Вони були певні, що він не брав коліщатка. Але як доведеш?
— Ти ж не брав, правда? — з надією спитав у новачка Кося.
— Не брав, — тихо сказав Вася.
— От бачите! — вигукнув Колько.
— Усі злодії на допитах кажуть, що вони нічого не брали, — сказав Вовчик.
— Точно! — підхопив Рудик, наче він бував на допитах.
— От не тре-бе-ба, не тре-бе-ба звинувачувати, коли нема точних доказів, — вигукнула Зіна Бебешко.
— Правильно! От прийде Бровко Барбосович, ви ж чули, він у міліції працював, — усе стане відомо, — сказав Колько Колючка.
— А зараз давайте у щось пограємось! — запропонував Кося Вухань, щоб якось припинити ці розмови.
— Давайте! — підтримав друга Колько Колючка.
— У війну! У війну! — закричав Вовчик Вовченко.
— У війну-війноньку! — заспівав Рудик Лисовенко.
Вовчик і Рудик визнавали тільки одну гру — у війну. Причому щоразу вони були «наші», а всі інші — «вороги». А перемагають, як ви знаєте, завжди тільки «наші». Отже, гра кожного разу мала закінчуватися перемогою Вовчика й Рудика. Тому хлопчики не любили гратися з ними у війну. Але й відмовитися було ніяк. Все-таки хлопчики — то хлопчики. Хто відмовляється, той боягуз. От і зараз Вовчик і Рудик закричали:
— Ми — «наші»! Ви — «вороги»!
Схопили у лапи по замашній гілляці і, наставивши їх, як автомати, затрататакали на весь ліс:
— Тра-та-та-та! Падай — ти вбитий!
— Ду-ду-ду! Мої кулі пробили тебе наскрізь. Падай!
Ще кілька хвилин — і всі «вороги» були б знищені,
Вовчик і Рудик святкували б перемогу.
Але Михайлик Ведмеденко раптом закричав:
— Ні! Ні! Так нецікаво! Давайте хтось буде ховатися, а хтось — шукати. Наче десант. А вже тоді стріляти.
— Правильно! Правильно! — закричали Кося Вухань і Колько Колючка.
Дівчатка, як завжди, у війну не грали, вони зібралися собі окремо і грали у мирні «дочки-матері».
— Ну, гаразд! — змушені були погодитися Вовчик і Рудик. — Тоді ми сховаємося, ми будемо «наш» десант, а ви, «вороги», шукайте. Затуляйте очі і рахуйте до ста. А тоді йдіть шукати. Тільки не підглядайте!
Всі затулили очі лапами й почали хором рахувати, а Вовчик і Рудик дременули у ліс.
— …дев’яносто сім, дев’яносто вісім, дев’яносто дев’ять, сто! — всі одночасно розтулили очі. Ніхто не підглядав. Вони були чесні хлопці.
— Значить, так, — сказав Михайлик Ведмеденко (він завжди був командиром «ворогів»). — Розділяємо ліс на п’ять секторів і прочісуємо. Як тільки знаходимо їх, подаємо сигнал. Отак — і-і-і-і! — Михайлик пронизливо заверещав. — Верещати вмієш? — спитав він у новачка.
— Вмію, — сказав той і заверещав так пронизливо, що дівчатка аж поприсідали.
— Правильно! — сказав Михайлик. — Верещати вмієш. Ну, побігли!
І всі розбіглися в різні боки. Кожен у свій сектор.
Дуже довго на галявину не прибігав ніхто. Дівчатка вже почали хвилюватися.
Аж ось прискакав захеканий Кося Вухань. Він, звичайно, бігав швидше від усіх.
— Не чули? Не верещав ніхто?
— Не чули, — сказали дівчатка.
Другий прибіг Михайлик Ведмеденко.
— Ну що?
— Нічого! — розвів лапами Кося. — Не знайшов.
— І я.
Тут придріботіли майже одночасно Боря Сук і Колько Колючка.
— Глухо! У нас — глухо! Нема! — сказали вони.
Почали чекати Васю Кицина.
Чекали-чекали, а його нема.
Вже й сонечко на обід повернуло.
Дівчатка вже награлися, попрощалися й розбіглися по домівках. А Васі нема й нема. Ні Васі, ні Вовчика з Рудиком.
І не верещить ніхто. Тихо в лісі. Що таке?
— Я вже їсти хочу, — сказав Боря Сук. — У нас сьогодні на обід борщ і каша.
— А у нас галушки з медом, — зітхнув Михайлик Ведмеденко.
Кося з Кольком перезирнулися і промовчали. Дома їх теж чекав смачний обід, і їсти дуже хотілося. Але не кидати ж гру, не дочекавшися всіх. Так чесні звірі не роблять.
— Хлопці! Ми вже не граємо! — загукав Михайлик Ведмеденко.
— Хлопці! Ми йдемо додому! — загукав Боря Сук.
— Хлопці! Васю! Вовчику! Рудику! Де ви?! — разом почали гукати Кося і Колько.
Та ніхто у лісі не озвався.
Довго вони гукали, довго чекали. Нарешті Михайлик сказав:
— Може, вони вже давно дома, а ми чекаємо.
— Напевне, — погодився Боря Сук. — Ви що — не знаєте тих Вовченка й Лисовенка? Вони ж ніколи ні на кого не зважають.
— А Вася? — спитали Кося і Колько. — Він же не такий.
— А Васі, мабуть, незручно було повертатися, не знайшовши їх. От він і гайнув теж додому.
Почекали хлопці ще трохи, погукали і розійшлися.
РОЗДІЛ 4
А тим часом делегація від школи і громадськості лісу чимчикувала у село. Очолював делегацію директор Бурмило Михайлович Ведмідь. Членами були вчитель фізультури Макак Макакович та батько Вовченка Вовк Вовкович.
Сірко Барбосович працював сторожем на колгоспній птахофермі. У лісі його всі добре знали. Особливо Лисавета Патрикіївна, яка до того, як перейти на викладацьку роботу, працювала звичайною лисицею.
Бровко Барбосович, який давно, ще у дитинстві, переїхав до міста, раз на рік обов’язково приїздив погостювати у рідне село. І серце його сповнювалося невимовного щему, коли він бачив вигін, свинарник, калюжу біля нього, леваду, по якій гордовито походжали качки й гуси, глибокі грузькі колії на дорозі, вибиті машинами й тракторами… Одне слово — рідні місця, де він бігав колись маленьким щеням, безтурботно задерши хвоста. Він дивився на все це, зітхав і розчулено чухав задньою ногою за вухом. Неповторне босоноге дитинство!.. Гай-гай, яке воно далеке та давнє! Скільки води відтоді спливло! І юнацтво у міліцейській спецшколі, і небезпечна відповідальна робота службового собаки у карному розшуку, і от уже кілька років він артист — один з головних виконавців номера «собачий цирк», куди, побачивши його розум і кмітливість, забрав Бровка Барбосовича знаменитий дресирувальник Степан Ковбасюк.