Милі серцю спогади роїлися у голові Бровка Барбосовича, коли він лежав серед двору на осонні, раз у раз клацаючи зубами, щоб одігнати набридливу муху, яка по дурості своїй не розуміла, що він заслужений артист, і сідала йому на носа, думаючи, що це ніс звичайнісінького сільського кунделя.
І раптом почулося радісне:
— Друже! Дорогий!
На подвір’я зайшла делегація.
Макак Макакович кинувся до Бровка Барбосовича. Друзі обнялися й тричі поцілувалися.
Макак Макакович представив Бурмила Михайловича та Вовка Вовковича.
Бровко Барбосович привітно заметляв хвостом, хоча від одного погляду на далекого родича шерсть на його зашийку мимохіть піднялася сторч. Між вовками й собаками, як відомо, давно ніжності немає.
Бурмило Михайлович не відкладаючи розповів про суть справи, тобто про те, що їх сюди привело.
— Та-ак! — Бровко Барбосович почухав ногою за вухом. — Коліщатко, кажете?.. З годинника?.. А годинник високо на дубі? Та-ак! Що ж… Тут гадати нічого: треба йти на місце злочину. Спершу оглянути, обнюхати, а потім уже будувати версію… Але спочатку треба пообідати. Пождіть, я зараз зберу на стіл. Брат на роботі.
— Та що ви, що ви! Ми не голодні! — замахав лапами Бурмило Михайлович.
— Ну де ви бачили, щоб у нас гостей не погодували? Це вже даруйте! Такий звичай! — І Бровко Барбосович почав збирати на стіл.
Частування було щедре, як і годиться.
За тим частуванням не помітили, коли й сонце скотилося на вечірній пруг.
Бурмило Михайлович уже кілька разів поривався встати з-за столу, але Бровко Барбосович, як гостинний господар, стримував:
— Та посидьте ще! Оцього ще покуштуйте і цього! Он ви того ще не пробували, їжте, звірі дорогі!
А Вовк Вовкович, розімлілий від частування, ляскав Бурмила Михайловича лапою по плечу:
— Та стривай, директоре! Не жени картину! Почекає твоє коліщатко. Ніде не дінеться. Раз такий спеціаліст узявся за діло — нема питань! Усе буде о’кей!
Нарешті Бровко Барбосович вирішив, що час вирушати.
— Стривайте, я тільки брата попереджу. Бо хвилюватиметься, де я дівся.
Поки Бровко Барбосович бігав на ферму, поки вийшли, вже й звечоріло.
Коли вони дісталися нарешті до Великої Галявини, зовсім смеркло.
Їх з нетерпінням чекали вчителі. Бурмило Михайлович познайомив учителів з Бровком Барбосовичем, який усім по черзі чемно потиснув лапи і сказав:
— Дуже приємно!
І всі вчителі теж чемно сказали:
— Дуже приємно!
Потім Бурмило Михайлович зітхнув:
— Жаль тільки… Темнувато вже…
— Нічого, — заспокоїв його Бровко Барбосович. — Темнота — не біда. Мені доводилося і в суцільній темряві працювати. Головне для мене — запахи. Ніс.
Бровко Барбосович обнюхав місце злочину, тобто галявину навколо дуба і сам дуб. Кілька разів обнюхав і сказав:
— Гм!..
Потім почухав лапою за вухом:
— Ніяких сторонніх злочинних запахів не чую. Треба було б годинник обнюхати. Та він височенько, не дострибну… І по стовбуру, боюсь, не видряпаюсь.
— Що ви, що ви, не турбуйтесь. Це ми влаштуємо, — сказав директор і обернувся до Мамонта Африкановича: — Допоможіть, будь ласка, колего!
— Завжди — будь ласка! — мовив учитель лісової історії, обережненько взяв хоботом Бровка Барбосовича, підняв і підніс до годинника.
Бровко Барбосович обнюхав годинник і сказав:
— Гм… Чую сильний пташиний запах. Зозулячий.
— Правильно! — сказав знизу Бурмило Михайлович. — Це запах нашої технічки тітоньки Зозулі. Вона обслуговує годинник.
— Чую наче ще якийсь пташиний запах, але невиразний. Усе забиває запах Зозулі. Опускайте! — І коли Мамонт Африканович поставив Бровка Барбосовича на землю, той обтрусився і задумливо мовив: — Випадок непростий. Прямо скажу — складний випадок. Вперше у моїй практиці не можу сказати нічого певного.
— А може, то все-таки шакал Бацила повернувся до нашого лісу? — спитав Бегемот Гіпопотамович.
— Ні! — категорично заперечив Бровко Барбосович. — Шакалом Бацилою у вашому лісі й не пахне! Кого-кого, а шакала Бацилу я б за десять кілометрів почув.
У цю мить із сусіднього з дубом дерева знявся птах і кудись полетів. У темряві не видно було, що за птах і куди полетів. Та ніхто на це особливої уваги й не звернув. Хіба мало у лісі птахів?!
— Думаю, мені треба буде затриматися, — сказав Бровко Барбосович. — Уночі подумаю, поміркую, завтра допитаю всіх можливих свідків, а тоді вже будуватиму остаточну версію.
Усі розуміли, що Бровко Барбосович почуває себе незручно. Його запросили, сподівалися на допомогу, а він поки що допомогти не може.
— Так-так, звичайно, — вигукнув Макак Макакович. — Переночуєш у мене. А вранці продовжимо слідство.
Макак Макакович теж почував себе трохи незручно. То ж був його друг, він запропонував звернутися до Бровка Барбосовича.
— Але спершу повечеряємо, — сказав Бурмило Михайлович. — Прошу всіх до мене!
І широким жестом запросив присутніх до свого двоповерхового барлогу, де його дружина Михайлина Вуйківна вже заставила довжелезний стіл різноманітними смачними наїдками.
— Треба тільки на ніч обгородити дуб і поставити застережні таблички, — сказав Бровко Барбосович. — Щоб ніхто нічого не затоптував і не залапував. Так завжди робиться. То називається «опечатування місця злочину».
Зробили, як сказав Бровко Барбосович, і вже тоді пішли до Бурмила Михайловича.
Наступного ранку всіх мешканців лісу чекало те, на що вони зовсім не сподівалися.
Коли всі попрокидалися і прийшли на Велику Галявину, то побачили, що годинник на дубі… цокає, іде. Маятник весело гойдався, а хвилинна стрілка поволі рухалася до цифри дванадцять. Наче годинник і не стояв ніколи.
— О! — вражено вигукував кожен, хто з’являвся на галявині.
РОЗДІЛ 5
Скоро під дубом зібралися всі — і вчителі, і учні. Не було лише Макака Макаковича і Бровка Барбосовича. Друзі, мабуть, пробалакали всю ніч до самісінького ранку і тому трохи затрималися.
Як ви пам’ятаєте, місце злочину було «опечатане», тобто дуб обгородили наспіх зробленим тином з гілок і всюди поставили таблички з написом: «Вхід суворо заборонений!».
Тому учні і вчителі юрмилися біля загорожі, не наважуючись підійти ближче, а тітонька Зозуля перелітала з дерева на дерево, теж боячись наближатися до дуба.
— Дивовижа! — раз у раз повторював Бурмило Михайлович і розводив лапами. — Дивовижа!
— Скре-ке-ке! Скре-ке-ке! Що тут сталось? Що таке? — почулося з кривої берези, що росла неподалік од дуба. На березі сиділа, дригаючи для рівноваги довгим хвостом, сорока Скрекекулія, відома на весь ліс базіка і плетуха.
Тітонька Зозуля підлетіла до неї і почала розповідати.
Скрекекулія тільки крилами сплескувала:
— Ах-ах-ах! Який жах! Диво-дивина! От тобі й на!
Колько Колючка, Кося Вухань, Боря Сук і Михайлик Ведмеденко з подивом поглядали не лише на годинник, а й на Вовчика Вовченка, Рудика Лисовенка та Васю Кицина, які прибігли до школи і поводилися так, наче й не пропадали вчора нікуди.
Нарешті Колько Колючка не витримав і спитав:
— Алло! А де це ви вчора зникли? Хіба так грають?
Вовчик Вовченко й Рудик Лисовенко чогось знітилися, почервоніли й спершу навіть не відповідали нічого. Потім глянули скоса на Васю Кицина і, побачивши, що той теж мовчить, буркнули по черзі — спершу Вовчик, потім Рудик: