— Нічого! Не замерзну! — бадьоро мовив Колько. — Я на голочки опалого листя понастромлюю. Така шубка вийде, що ого-го!
— Це ідея! — усміхнувся Кося. — Молодець! Варить у тебе макітра.
— Так збудиш?
— Авжеж!
— Не забудеш?
— Не хвилюйся!
З-під великої купи опалого листя край галявини почувся голос Колькової мами:
— Колько! Спати! Чуєш? Кому кажу! Швиденько!
— О! Кличуть, — зітхнув Колько.
— Ну, біжи! — зітхнув Кося. — Прощай! Тобто — до побачення! Новорічного!
— До побачення! — і Колько побіг до свого барлогу.
А Кося пострибав додому, де мама шила йому нову білу зимову шубку. Треба було приміряти.
— Хе-хе! Гарненька витівочка накльовується на Новий рік. Гарненька! Хе-хе-хе! — І за великим дубом майнуло щось руде і волохате.
Розділ 2
Баба Морозиха
І от уже тридцять перше грудня. Завтра — Новий рік.
Снігу в лісі намело величезні кучугури. Дерева стоять білі-білі, аж очі сліпить.
Іде по лісі Баба Морозиха, лісова зимова двірничка, що за порядком стежить. Вона схожа на снігову бабу: на голові відро, очі — вуглинки, ніс — морквина, в руках мітла. Вийшла на Велику Галявину, носом-морквиною покрутила:
— Щось тут не теє… Носом чую — непорядком пахне. Треба постояти, повартувати.
І стала, завмерла під дубом — наче й нежива. Наче звичайнісінька снігова баба.
Визирнув з-за дуба загадковий Яшка — рудий, волохатий, неоковирний, ні на кого не схожий. Очі лукаві так і шмигають.
— «Не теє, не теє!» — стиха перекривив Бабу Морозиху (щоб не почула). — Авжеж, не теє. Бо зараз Кося Вухань будитиме Колька Колючку. Як же її спровадити звідси? А от всю витівку зіпсує. — І раптом зашепотів скоромовкою: — Тири-дири-нашатири! Двадцять дев’ять на чотири! Вісімнадцять на п’ятнадцять. Сорок вісім на сімнадцять. Тридцять п’ять на… Тьху! Знову збився. Не вийшло. Коли ж я нарешті навчуся! Ех! — з досадою вдарив себе по лобі. І одразу сховався за дуба.
На Велику Галявину вискочив Кося Вухань з великим дрючком на плечі. Підскочив до кучугури снігу край галявини і дрючком у кучугуру — штрик…
— Бу-бу-бу! — почулося з-під снігу басовите.
— Ой! Це тато! — І знову — вже обережніше — дрючком у кучугуру — штрик!
— Бо-бо-бо! — забурмотіло з-під снігу.
— Ой! Мама! Вибачайте! — І втретє — штрик!
Заворушився сніг на кучугурі, з’явилася голова Колька Колючки. Очі заспані-заспані, носик здивовано ворушиться.
— Ой! Що це? Сніг? — вигукнув нарешті, вилазячи. — Гарно як!
— Здоров! Здоров, сонько! — усміхнувся Кося.
— Здоров! Ой, сніг!
— Та сніг же! Сніг! Не цукор!
— Пухкий який! І холодний. А то баба снігова? Це ти її зліпив?
— Та ні. Мабуть, хтось із наших. Я навіть і не вгледів, коли вона з’явилась.
— А як сніжки ліпляться?
— А отак! — Кося зліпив сніжку і кинув у Колька.
— Ах, ти ж! — Колько теж зліпив сніжку і кинув у Косю.
І завелися гратись. Бігають хлопці, регочуть, за дерева ховаються, один в одного сніжками поціляють…. А з-за дуба загадковий Яшка то в одного, то в другого сніжки кидає. Та так ловко, щоразу як не по лобі, так по носі. Баба Морозиха кілька разів уже поривалася змахнути мітлою, щоб навести порядок, але чогось ніяк не могла, тільки розгублено кліпала вуглинками-очима.
І раптом…
— Ой! Що ж ми наробили? — вигукнув Кося. — Ми ж сніжками усю твою шубку з опалого листя збили! Замерзнеш тепер!
— Ой! Справді!.. Х-холодно с-стало! — зацокотів зубами Колько.
— Доведеться тобі, мабуть, назад лізти у барліг.
— Н-ні-ні! Н-нізащо! Я Д-діда М-мороза п-побачити х-хочу. І С-снігуроньку. І новорічну ялинку.
— То що ж робити?
— А т-ти м-мені принеси свою сіру осінню шубку.
— О! Правильно! Молодець! Стривай! Я швидко! — і Кося щодуху пострибав додому.
Баба Морозиха враз ожила.
— Хху! Що це зі мною? Задубіла, ворухнутися не могла! Тільки зараз одпустило. — І до Колька: — Що ж ти, голубе, правила порушуєш? Га? Чого виліз? Чого самочинно сплячку припинив?
— Ой, х-хто ви? — отетеріло втупився у неї Колько. — В-ви ж-жива?
— Авжеж! Баба Морозиха я. Двірничка зимова лісова. За порядком у лісі наглядаю. Так чого, питаю, порядок порушуєш? Чого виліз?
— А я… Н-новий рік зустріти х-хочу, Діда Мороза побачити, Снігуроньку…
— Ну, це я тобі зроблю. Дід Мороз — чоловік мій, а Снігуронька — онука.
— Серйозно?
— Абсолютно. Але зараз мушу тебе затримати, забрати.
— Куди? Почекайте! Зараз Кося принесе мені шубку свою осінню. Бо я д-дуже з-змерз.
— Ні, голубе, чекати не можу. Інструкція в мене. Порушника негайно мушу забрати, скласти протокол і доповісти начальству. Не можу я чекати. Бо в мене будуть неприємності. Не треба було, голубе, порушувати порядок.
І не встиг Колько Колючка отямитися, як Баба Морозиха закрутила навколо нього мітлою завірюху, підхопила і понесла кудись.
— Ух, ти! Здорово! Ну, починається! — визирнув з-за дуба загадковий Яшка. — Закрутилося! Ух! Люблю пригоди. І я туди! Там витівка моя! — Щось руде й волохате майнуло за дубом і зникло угорі.
Аж тут, захекавшись, прибіг на Велику Галявину Кося Вухань зі своєю сірою шубкою під пахвою. Став, роззирається розгублено навкруги, очима кліпає, друга виглядає.
— Колько! Агов! Де ти? — загукав нарешті.
Але ніхто йому не відповів. Колько зник.
Розділ 3
Дюдя
В обійсті Діда Мороза та Баби Морозихи перед білою сніговою хаткою з блакитними крижаними віконцями стояли Дід Мороз і Снігуронька. Вони пакували мішок з новорічними подарунками.
— Оце Васі, найпершому в класі. А це Олі, найсумліннішій в школі! — приказував Дід Мороз, кладучи подарунки в мішок. — Це Марині, гарній господині! А це Юлі, охайній чистюлі!
Снігуронька зітхнула.
— Ти чого зітхаєш? — спитав Дід Мороз.
— Шкода, — ще раз зітхнула Снігуронька.
— Кого?
— Романа-хулігана шкода, Сергійка-неумійка, Данила-дражнила… Тамару-нечупару… Ви ж їх повикреслювали. Всі одержать новорічні подарунки, а вони…
— Було б раніше дбати, аби щось мати. Мені теж прикро. Та що зробиш: як робив, так і заробив. Летимо швиденько. Нас уже давно чекають — з усіх вікон виглядають.
Дід Мороз підхопив на плечі мішок. Навколо нього й Снігуроньки враз закрутило-завірюшило, снігова хмаринка піднялася в небо, полетіла і незабаром зникла.
Натомість у небі з’явилася інша хмарка, яка опустилася на подвір’я. Сніг опав, і от уже перед хатинкою стоять Баба Морозиха і Колько Колючка.
Баба Морозиха зазирнула в хату:
— Нема. Подалися вже.
— Хто? — спитав Колько.
— Таж артисти мої — Дід Мороз і Снігуронька. Тільки й знають, що по концертах літають. Тут працюй, хурделицю-заметіль роби, снігу натрушуй, за порядком у лісі стеж… А їм тільки оплески в голові… Морозива хочеш?
— Т-та яке т-там м-морозиво. З-зуб н-на з-зуб не попадає. Мені б чаю!
— Гарячого не держимо! Гарячого нам не можна.
— Ж-жаль!
— Ну, погуляй тут, а я піду протокол писати. В хату не запрошую, бо там ще холодніше. — І Баба Морозиха зникла за дверима.
«Ну от, — подумав Колько. — Що ж тепер буде? Кося з шубою там, а я тут. І мороз пробирає дедалі дужче. Замерзну я».