— А ти хто? — почулося раптом ззаду.
Колько обернувся.
Позад нього стояла дівчинка — маленька, худенька, у куценькому платтячку з короткими рукавами. І ручки і ніжки в неї були голі-голісінькі і голівка теж неприкрита — ні шапки, ні хустини. Так що навіть дивитися на неї було холодно. Бррр!..
— Ти хто? — спитала дівчинка.
— А ти? — спитав Колько.
— Я — Дюдя. А ти?
— А я Колько Колючка. Їжачок.
— Їжачок?! Ніколи не бачила їжачків.
— Бо ми взимку спимо. Зимова сплячка у нас. Ми тут тільки весною, влітку і восени буваємо.
— А-а… А я, навпаки, влітку тут не буваю. Ми, як починає теплішати, перебираємося у холодні краї — в Арктику, Антарктику.
— А тобі не холодно?
— Авжеж, холодно! Але мені треба, щоб було холодно. Я ж Дюдя. Сестра Снігуроньки. Тільки Снігуронька артистка, з Дідом Морозом на концертах новорічних виступає. А я Бабі допомагаю — віхолити-завірюшувати, снігом натрушувати, за порядком у лісі стежити. А у вас тут навесні гарно?
— Ого! Ще й як! Усе цвіте, зеленіє. Тепло, сонячно. Соловейко співає, метелики пурхають.
— А що таке метелики?
— Ти метеликів ніколи не бачила? О! Це диво! Це летючі квіти. Така краса!
— Я давно мрію побачити все це. Але… — Дюдя зітхнула. — Нам у теплі не можна. У теплі ми танемо. А тебе Баба чого сюди привела?
— Бо я порядок порушив. Самочинно із зимової сплячки прокинувся, із барлогу виліз.
— Нащо?
— На зиму подивитися захотів. На Діда Мороза, на Снігуроньку. Не бачив же ніколи.
— Ич який! Видумляка! Такий, як я, — усміхнулася Дюдя. — Подобаєшся ти мені. Такий кумедний, симпатичний, з голочками, які не гріють. Їжачок-дивачок. Хіба можна на мороз отак виходити?
— Друг мій, зайчик Кося Вухань, побіг шубку свою осінню сіру мені принести. Хвилюється, мабуть, чекає, гасає там по Великій Галявині.
Дюдя на якусь мить задумалася:
— Ех, і перепаде мені! За те, що я й сама порядок порушила. Але — хай!
Вона рішуче махнула рукою:
— Гайда!
— Куди? — не зрозумів Колько.
— Таж на Велику Галявину. До твого Косі Вуханя.
І не встиг Колько й оком зморгнути, як Дюдя закрутилася дзиґою на одній нозі. І враз навколо неї заіскрилося, засвистіло, огорнуло Колька, підняло над землею і понесло в небо.
— Ану вас! — почулося з-за хатки. — Нащо я тоді сюди тарабанився, як треба назад летіти?
І загадковий Яшка теж знявся у небо.
Розділ 4
Крижан Холодрига
На Велику Галявину вбіг захеканий Кося Вухань.
— Нема! Весь ліс оббігав — нема! І в барліг зазирав. І там нема. Де ж він подівся? Пропаде ж, замерзне без шубки.
І раптом у небі з’явилася біла снігова хмарка. Стала наближатися, рости, спустилася на Велику Галявину. Обтрусилася від снігу. І Кося тільки ойкнув — перед ним стояли Колько Колючка і якась дивна дівчинка.
— Ой! — кинувся Кося до Колька. — Де ти був? А я вже так хвилювався!
— Баба Морозиха мене забрала. За порушення порядку. А от Дюдя виручила. Швидше давай шубку! І знайомся!
— Дюдя! — усміхнулася дівчинка, простягаючи Косі руку.
— Кося! Вухань! — сказав зайчик, потискаючи лапкою холодну як крижинка руку.
— Це сестра Снігуроньки, — сказав Колько. — Дуже симпатична дівчинка.
— Я бачу. Симпатична, — зашарівся Кося.
У цей час щось руде й волохате спустилося з неба і сховалося за дубом. Та ні Кося, ні Колько не встигли те «щось» як слід роздивитися, бо Дюдя раптом вигукнула:
— Ой! Лютий пан Крижан Холодрига йде! Господар Зими. Наш повелитель. Ховайтеся!
І ледве Кося й Колько встигли сховатися за кущем, як з лісу на галявину вигулькнула біла неоковирна постать — прозора, химерна, з величезною крижаною сокирою в руці.
Трісь! Трісь! Трісь! — затріщали дерева від лютого морозу, який враз настав. Добре, що Колько встиг накинути шубку. А то б одразу замерз на бурульку.
— Що тут діється?! — скрипучим голосом проказав Крижан. — Чому справжнього холоду нема? Сам мушу морозити?
— Бабуся саме з поля щойно. Заметіль здіймала, — сказала Дюдя.
— Бачив я ту заметіль, — пхикнув Крижан. — Казна-що. Як кіт надмухав. А ти за порядком як стежиш? Чого сторонні в лісі?
— Які сторонні?
— А онде там, за кущем.
— Де? Не бачу! — вдавано здивувалася Дюдя.
— Дурити мене здумала?.. Ану вилазьте, барбоси!
— Ми не барбоси, — сказав Колько, вилазячи разом із Косею з-за кущів.
— А хто ж ви?
— Я їжачок Колько Колючка, а він зайчик Кося Вухань.
— А чого він мовчить? Чого ти за нього балакаєш?
— Бо він… скромний.
— А тремтить і зубами цокає — теж від скромності? Інтересно!
— А у них, у зайчиків, так заведено.
— Щось ти дуже балакучий! От я вас у холодильник-морозильник посаджу, заморожу, щоб ви мене не дратували.
— Ой, не садіть їх у морозильник, будь ласка! — скрикнула Дюдя.
— А чого це ти за них заступаєшся?
— Бо вони… хороші.
— Ха-ха-ха! «Хороші»! Які ж вони хороші, коли теплі?! Хорошими у нас бувають тільки холодні. От я їх і зроблю хорошими. Хе-хе-хе! — І пан Крижан забубонів скоромовкою: — Крига-дрига-холодрига! Вуха-чуха-завірюха! Віхола поїхала! Ж-жух!
І вмить пан Крижан зник.
Разом з ним зникли і Колько Колючка, і Кося Вухань.
Розділ 5
Дюдя і Яшка об’єднуються
— Це я, я винна! Було б мені не забирати Колька від Діда й Баби. Вони б його хоч снігом притрусили, не дали б замерзнути. А Крижан, лютий пан — недарма зимовий місяць його іменем лютим назвали — заморозить хлопців! Це я, це я винна! — заголосила Дюдя.
— «Це я, це я», — раптом почулося з-за дуба. — Гей, Дю-дю! Не реви! Тобі не можна плакати. Бо в тебе сльози одразу замерзнуть — і очі псуються. Осліпнути можеш.
— Ой! Хто це? — здригалася Дюдя.
— Це я! Яшка!
— Ану вийди! Покажись!
— Не можу.
— Чому?
— Бо я не просто Яшка, а загадковий Яшка. Мені не можна показуватися. Але я все бачив і чув. Треба хлопців виручати. Бо з ким я тоді витівки свої витворятиму?!
— А як виручати? Як?!
— Треба твоїх Діда й Бабу підпрягти. Вони дорослі. Вони силу мають, багато знають і можуть. То хай допоможуть… Тільки ти про мене їм не кажи, гаразд? Дорослі мене не бачать і не чують. І не повірять, що я є на світі.
— Не скажу. Хоч і не розумію, хто ти… Ну, я помчала додому, бо не можна гаяти ні хвилини. Як заморозить Косю й Колька, пізно буде.
— Ну, давай! А я до Крижана.
Дюдя крутнулася дзиґою на одній нозі, утворивши завірюху, і знялася в небо, а за нею і Яшка…
Розділ 6
Снігуронька подає ідею
Баба Морозиха нарешті скінчила писати протокол (ох, та бюрократична писанина!), аж раптом з двору почувся плач. Баба визирнула з хати.
Плакала Дюдя.
— Ти чого? — здивувалася Баба. — А де той їжачок? Проґавила?
— Гірше! — схлипнула Дюдя. — їх обох лютий пан Крижан забрав.
— Кого це обох?
— Колька і його друга зайчика Косю. Вони такі симпатичні. Один з голочками кумедними. Другий з довгими вушками. А тепер лютий Крижан з них дві льодяні бурульки зробить…
— А Кося звідки там узявся?
— Ай, Бабо! Хлопців рятувати треба, а ви балакаєте! У-у-у!
— Не плач, Дюдю! Ти ж знаєш, нам плакати не можна. Сльози замерзають, і очі псуються.