Розгублений Терентій сидів, опустивши одне вухо вниз. Він не звик бути в центрі уваги. Сьогодні вранці, ще до початку уроків, директор викликав сонячного зайчика до себе в кабінет, і Терентій щиро йому все розповів. Ви ж розумієте, не міг він не розказати — який би це учень щось приховав від директора школи.
— Бачите, який у нас новачок славний! — з гордістю сказав Бурмило Михайлович. — І скромний. Сам би він ніколи вам про свої подвиги не розповів — бачите, як червоніє!
Раїска Мняу метнула нищівний погляд на Вовчика Вовченка і Рудика Лисовенка й прошипіла:
— А ви що про нього казали?!
— Бе-бе-безсовісні! — підхопила Зіна Бебешко.
— Ми ж не зна-али-и! — промнякав Вовчик Вовченко.
А Рудик Лисовенко похилив голову і мовчки зітхнув, — справді, що скажеш?
— І діти у Діда Мороза, виявляється, є — сказала Хрюша Кабанюк. — Батьки Снігуроччині.
— Та ще й які батьки! — вигукнув Колько Колючка. — Козак Морозенко, володар холодильників, творець морозива смачнющого!
— І панна Сніжана! — додав Кося Вухань. — Я певен, ми ще про неї почуємо.
— Вона — володарка першого й останнього снігу, — сказав Терентій. — Перші весняні квіти проліски під снігом вирощує, землю снігом на весну напуває перед тим, як на Північ податися.
Продзвенів дзвоник. Почалися уроки.
— Терентій Зайчик! — сказала класна керівничка Пантера Ягуарівна. — Я записую тебе у журнал на додаткові заняття. Ти багато пропустив — мусиш доганяти. Прикріплюю до тебе Косю Вуханя і Колька Колючку. Вони тобі допомагатимуть. Герой не герой, а вчитися треба!
— Він дожене, дожене! — вигукнув Кося Вухань.
— Він здібний! — вигукнув Колько Колючка.
— Якщо не буде сумлінно працювати, ніякі здібності не допоможуть — суворо сказала Пантера Ягуарівна. — А тепер поклали лапки на парти, слухаємо уважно! Пояснюю новий матеріал!
Починалися шкільні будні…
Таємниці лісею «Кондор»
Як народився лісей
Серед Казкового Лісу здіймалася висока Скеляста Гора, і на захмарній вершині тієї Гори у розкішному Мармуровому Палаці жила родина гологолових і голошиїх грифів-кондорів, найбільших і найсильніших птахів світу. Родина невелика, всього троє: Грифон Грифонович Кондор, його дружина Грифонія Грифонівна та синок Грифа.
Грифон Грифонович був Президентом Пташиної Республіки. Хоча ніхто його, чесно кажучи, на цю посаду не обирав. Та коли проголосили Республіку, не було аніякісінького сумніву, хто буде Президентом. Адже всім відомо, що Президентом завжди обирають найрозумнішого і найдостойнішого. А такими, як правило, вважають себе найсильніші. І сорока Скрекекулія без усяких виборів облетіла всю Пташину Республіку і всім сповістила, хто віднині Президент. До речі, Грифон Грифонович і справді був добрячий, нікому зла не чинив. Отож родина Кондорів жила у любові й пошані. Хоча ці любов і пошана були, так би мовити, на відстані. У Мармуровий Палац ніхто ніколи не залітав, — мовляв, занадто високо. Крім сороки Скрекекулії, яка по суботах приносила на хвості новини.
Грифона Грифоновича та Грифонію Грифонівну таке життя цілковито влаштовувало. Все одно вони майже весь час проводили в небі, ширяючи у високості. А от Грифу це не влаштовувало аж ніяк. Грифа без товариства нудився страшенно.
І от одного разу сорока Скрекекулія принесла на хвості приголомшливу новину — у Казковому Лісі на Великій Галявині відкрилася спеціалізована лісова школа з ведмежої мовою викладання. Там вчилася лісова дітлашня — зайчик Кося Вухань, їжачок Колька Колючка, вовченя Вовчик Вовченко, лисеня Рудик Лісовенко, рисеня Раїска Мняу, козеня Зіна Бебешко та інші симпатичні звірятка. І викладачі були прекрасні — Пантера Ягуарівна, Бегемот Гіпопотамович, Мамонт Африканович, Макак Макакович та інші кваліфіковані педагоги.
Почувши про це, Грифа витріщився на тата й маму і рішуче сказав: «Хоцу до фколи!» (Грифа шепелявив, але далі, щоб вам легше було читати, ми цю його особливість підкреслювати не будемо).
— Тю! — скривив дзьоба Грифон Грифонович. — Нащо тобі та школа? Та ще й з ведмежою мовою викладання! Де ти балакатимеш тією мовою?.. Щось я не бачив летючих ведмедів!
— Хочу до школи! — вперто повторив Грифа.
— Не вигадуй, синку! Не вигадуй! — лагідно сказала мама.
— Хочу до школи! — втретє повторив Грифа. І, беркицьнувшись на підлогу, задриґав ногами й заверещав так, як уміють верещати лише пещені діти відповідальних батьків.
Грифон Грифонович і Грифонія Грифонівна розгублено перезирнулися. Вони завжди губилися, коли їхній єдиний коханий синочок влаштовував істерику.
— Лети вже, Грифоніє, до тієї школи, хай вона сказиться! — махнув крилом Президент. — Записуй!
І Грифонія Грифонівна полетіла.
Директор лісової школи Бурмило Михайлович Ведмідь зустрів її дуже привітно, навіть поцілував лапу (все-таки дружина пташиного Президента), пригостив кавою з медовими тістечками, але прийняти Грифу до школи категорично відмовився:
— Пробачте, будь ласка, але ми птахів не приймаємо. У нас школа винятково звіряча. Пташиних предметів ми зовсім не викладаємо. У нас і вчителів таких нема. Даруйте великодушно, але — не можу! — розводив лапами Бурмило Михайлович.
«Тьху на вас і на вашу школу!» — думала Грифонія Грифонівна, летячи додому. Хоча цілування лапи їй сподобалося. Грифон їй лапу ніколи не цілував (та й хіба тим дзьобом поцілуєш!).
Почувши про відмову, Грифа знову беркицьнувся на підлогу догори дриґом і заверещав так, що батькам аж вуха позакладало.
Грифон Грифонович спробував заспокоїти сина:
— Та начхай ти на ту школу! Я ніколи в школі не вчився, а бачиш, Президент! Ну що вони, ті звірі, у нашому пташиному житті розуміють? Вони ж пігмеї, плазуни! У них же нема польоту! Вони тільки падати вміють. Ляп! — на землю і — гаплик! А ми — крилаті! Ми літаємо. І ти ж гриф! Наш рід найдавніший, найславетніший з усіх пташиних родів! Ми походимо від міфічний грифонів — таємничих крилатих істот з головою орла і тулубом лева. Ми ширяємо в небі вище від усіх птахів!
— Нащо мені те ширяння! — заверещав Грифа. — Я хочу до школи!
— Ну що робити? — безпорадно подивися Президент на дружину.
— Доведеться, мабуть, організовувати для нього нашу пташину школу. Спеціалізовану! — зітхнула вона.
— Якщо вже організовувати, то не школу, а ліцей! Щоб втерти носа тим плазунам! — сказав Грифон Грифонович.
— О! Правильно! — підхопила Грифонія Грифонівна. — А оскільки це у Казковому Лісі, то хай називається не «ліцей», а «лісей». Такого навчального закладу ще не було ніде! Лісей «Кондор». З орлиною мовою викладання!
— Звучить! — погодився Грифон Грифонович.
Перш за все почали шукати директора. Не самому ж Президентові займатися організаційними справами. Йому ніколи. У нього високі справи. Йому треба ширяти у небі.
Спершу думали, що директором буде хтось із орлів. Орлина ж мова викладання. Але всі орли повідмовлялися. Під різними приводами. А один чесно зізнався:
— Не орлина це справа — панькатися зі шмаркатими пташенятами. Ще якусь годинку викладати мову — півбіди, а відповідати за весь педагогічний процес — вибачай, Президенте!
Форма правління у них була демократична, примушувати орлів Грифон не міг. Довго перебирали вони з дружиною пташині кадри і нарешті зупинилися на кандидатурі старого сивого ворона. Кар Карлович Воронюк усіх запевняв, що йому понад двісті років і що він був особисто знайомий із багатьма історичними особами і нібито навіть сідав на капелюха самому Наполеону Бонапарту. Правда, не всі у це вірили (ворони стільки не живуть), проте перевірити було неможливо, бо свідоцтв про народження птахам не видають. До речі, Кар Карлович так гарно розповідав про свої історичні зустрічі, що слухати його було дуже цікаво.
Кар Карлович для годиться спершу відкаркувався, а тоді погодився. Кому ж, як не йому, викладати історію — один з найважливіших предметів лісової програми, який, як правило, викладають саме директори.