Соня Лось заснула одразу ж після виступу Коляя Коляйовича Колючки. За нею захропла Хрюша Кабанюк. За нею поснули Вірочка Вивірчук та Зіна Бебешко. Раїска Мняу довго боролася, але незабаром і її здолав сон. Заснули й хлопці.
Під кінець батьківських зборів весь клас у повному складі спав під вікном. І так ніхто й не дізнався, яких саме рішучих заходів домовилися вжити щодо них батьки.
…Першим прокинувся Кося Вухань. Якась муха-набридуха залізла йому у вухо і дзижчала так, що хоч-не- хоч, а довелося прокидатися.
Кося труснув головою, виганяючи муху, і здивовано закліпав очима. Весь клас солодко спав під вікном школи. У школі було тихо. Батьківські збори давно закінчилися.
— Агов! Вставайте! Ви що?! — загукав Кося, розштовхуючи однокласників. Це було не так-то й легко. Якби не Колько Колючка, якого Кося розштовхав першим, хтозна, чи пощастило б добудитися інших (так міцно вони спали). Довелося Колькові пустити в хід свої голочки.
Нарешті всі попрокидалися і стали перезиратися.
— Тю!
— Чого це ми поснули?
— Га?
— Дивина та й годі!
— Плавильно!
Але навіть здивуватися по-справжньому вони не здивувалися. Ліньки було дивуватися…
…А дома на них чекали неприємності.
РОЗДІЛ 3
Проминемо, друже мій дорогий, цю сторінку. Не будемо того описувати. Ти б теж, мабуть, не хотів, щоб хтось дивився, як батьки вживають щодо тебе рішучих заходів. Отож не будемо й ми дивитися!..
Скажу тільки одне — жодні рішучі заходи аніякісіньких результатів не дали. Крім суму і сліз.
Весь клас ходив тепер заплаканий і зарюмсаний.
Причому плакали вони зовсім не від рішучих заходів. А просто тому, що весь час чогось хотілося плакати. Навіть без будь-якої причини. А батьки, не розуміючи цього, ще з більшим завзяттям продовжували вживати рішучих заходів.
Але успішність так з місця й не зрушила.
У щоденниках рясніли самі двійки.
— Не діти, а хтозна-що! — обурено казав Мамонт Африканович. — Нічого запам’ятати не можуть.
Пантера Ягуарівна з кожним днем ставала все лютішою.
Уроки тепер перетворилися на якесь суцільне ревище.
Як не дивно, менше від інших плакали Кося Вухань і Колько Колючка, колишні боягузи.
І ніхто навіть не думав, що такими страшенними плаксіями виявляться Вовчик Вовченко та Рудик Лисовенко. Кося дивився, як вони без кінця рюмсають, і не міг повірити, що це оті горлохвати, яких він колись так боявся. Косі навіть здалося, що вони якось поменшали, стали зовсім маленькі й жалюгідні.
Та й інші учні, здавалося, поменшали. Особливо Хрюша Кабанюк. Вона, до речі, найбільше плакала і ридала.
— Ох-хрю-хрю, нещасна я!.. Ох-хрю-хрю, нещасна я! — примовляла вона, шморгаючи своїм п’ятачком.
Не можна було без сліз дивитися на неї.
Та от одного разу…
Кося і Колько йшли зранку до школи.
Попереду, хитаючись від ридань і причитуючи: «Ох-хрю-хрю! Нещасна я», дибуляла Хрюша.
І хоч вони наближалися до Хрюші, голос її чогось слабшав, тихішав.
Стежка, якою вони йшли, завертала за кущ. Хрюша на якусь мить зникла за кущем.
Кося й Колько, наздоганяючи її, теж завернули за кущ і… здивовано перезирнулися.
Хрюші на стежці не було.
— Тю! — сказав Кося й подивився на Колька.
— Тю! — сказав Колько й подивився на Косю.
Щойно вони бачили Хрюшу, щойно чули її голос: «Ох-хрю-хрю! Нещасна я», — і враз вона зникла. Як булька на воді. І ніде ж сховатися не могла — кущ був густий і колючий, не залізеш, а далі все добре проглядалося: рідкі деревця і низенька трава. Сховатися було ніде.
— Хрюшо! — гукнув Кося.
— Не балуйся! — гукнув Колько.
Але ніхто не відповів.
— Хрюшо, де ти?
— Відгукнись!
Кося й Колько оббігли все навколо. Хрюша як крізь землю провалилася.
Шукали вони, шукали, а тоді Колько й каже:
— Може, вона вже в школі давно, а ми, як дурні, шукаємо.
— Гайда!
Побігли в школу. Але й у школі Хрюші не було. Хрюша загадково зникла, — наче розчинилася у повітрі.
— Що робити? — розгублено опустив одне вухо Кося.
— Не знаю, — почухав задньою ногою потилицю Колько.
Думали вони спершу розказати Пантері Ягуарівні, але потім Кося сказав:
— А як у Хрюші через те, що вона зникла, ще більші неприємності будуть?.. Хтозна, яких рішучих заходів вживе тоді тато Кабанюк.
— Правда, — погодився Колько. — Поки що мовчатимемо.
Але довго мовчати їм не довелось.
Бо в школу взагалі ніхто в цей день не прийшов. Зранку всі діти, як завжди, пішли до школи. Але до школи чогось не дійшли. Зникли по дорозі.
Всі. Крім Косі й Колька.
Пантера Ягуарівна від розпачу не знаходила собі місця.
— Ой! Що скоїлося?! Що сталося?! Що трапилося?! Ой! Ой! Ой! — заламувала вона лапи.
Вчителі з директором Бурмилом Михайловичем на чолі обступили Косю й Колька і вимагали ще й ще раз повторювати, як зникла Хрюша.
— Неймовірно! — розводив лапами Бурмило Михайлович.
— Неймовірно! — точнісінько так само розводив лапами Макак Макакович (він дуже поважав директора і завжди наслідував його).
— Неможливо! — голосно зітхав Мамонт Африканович.
— Фантастика! — тоненько зойкувала Лисавета Патрикіївна.
— М-да!.. — широко роззявляв рота Бегемот Гіпопотамович.
— Кошмар!.. Жах!.. — хапала себе за голову Пантера Ягуарівна.
— Ах! — луною одзивалася десь високо вгорі Жирафа Жирафіївна.
— Треба оголошувати загальнолісовий розшук! Треба піднімати на ноги весь ліс! — рішуче сказав директор.
— Нема питань! — одностайно підхопили вчителі.
— Макак Макакович! Біжіть до Дятленка! Хай б’є телеграму-блискавку! — наказав Ведмідь.
— Слухаюсь! — Учитель фізкультури підскочив, ухопився за гілку і зник у кроні дуба.
Через якусь хвилину телеграфіст Дятленко вже відстукував носом телеграму з найвищої сосни:
— «Всім!.. Всім!.. Всім!.. Звірі й птахи! Земноводні й комахи! Ссавці й плазуни!.. Всі мешканці лісу! Увага! Увага! Увага!.. Несподівано і вкрай загадково зникли школярі. Допоможіть знайти! Особливі прикмети: Хрюша Кабанюк — товстенька, у смугастому платтячку, хвостик бубликом; Раїска Мняу — вушка з китицями, на лівій щоці подряпина; Зіна Бебешко…»
У найвіддаленіші кінці лісу полетіли особливі прикмети зниклих.
І зашумів, зарухався, завирував ліс.
Усі лісові мешканці вдалися до пошуків. Шукали і на землі, і в повітрі, і навіть під землею.
Наземними пошуками керував сам директор школи Бурмило Михайлович Ведмідь.
Пошуки у повітрі організували сорока Скрекекулія та сойка Зоя Зойківна.
А підземний загін очолив бригадир прохідників Кріт Кротович.
Цілий день вони шукали, увесь ліс прочесали, що називається, згори донизу, але дарма. Не було їх — ні на землі, ні у повітрі, ні під землею.
— Ой! — голосила, хитаючись від горя, Пантера Ягуарівна. — Ой, як же я їх любила! Ой, вони ж були мені дорожчі за власних дітей! Ой! Ой! Ой!
— Бідні, бідні дітки… — розмазував сльози по щоках Бегемот Гіпопотамович.
— Такі ж були здібні! Все на льоту хапали! — шморгав хоботом Мамонт Африканович.
— І нащо я їм двійки ставила! — била себе ногою в груди Жирафа Жирафіївна.
Уроки, звичайно, було відмінено.
Після марних пошуків Кося з Кольком сиділи край галявини під дубом, позирали на спорожнілу, оповиту незвичною тишею школу і зітхали. Як усі на світі школярі, вони завжди раділи, коли щось таке траплялося і уроки відмінялись. А тепер чомусь навпаки: їм було сумно і порожньо. І уроки згадувалися зі щемливою ніжністю.