— Якщо ваша ясновельможність ласкаво дозволить мені розкрити рота, я охоче висловлюся з цього питання, — відповів той, силкуючись надати саркастичної нотки своєму голосу. — Я не звик, щоб до мене зверталися в спосіб, до якого, вочевидь, звикла ваша ясновельможність. Мені й на думку не спадало, що, перш ніж сміятись, я мушу спитати у вас дозволу на це.
Наш вразливий друг почав заспокоюватися лише тоді, коли Рокстон кілька разів його перепросив. Вгамувавшись трохи, Челленджер сів на звалене дерево, трохи осторонь від нас, і, за своїм звичаєм, висловив свою думку так, наче промовляв до аудиторії принаймні з тисячі слухачів.
— Щодо плями на шкірі ігуанодона, — сказав він, — то я погодився б із моїм другом і колегою — професором Самерлі, який стверджує, що то асфальт. Характер цього плато суто вулканічний, асфальт же, як ви знаєте, належить до глибинних утворень, тож, я думаю, він мусить бути тут у рідкому стані, і тварина просто доторкнулася до нього. Значно важливішим є питання про існування тут хижих чудовиськ, одне з яких залишило сліди свого перебування на цій галявині. Ми більш-менш правильно можемо встановити розмір плато. Поверхня його дорівнює приблизно середньому англійському графству. На цій обмеженій площі незчисленні сторіччя живуть декілька видів тварин, більшість яких давно вже зникла на решті поверхні Землі. Я завжди думав, що м’ясоїдні тварини через відсутність людей розмножилися тут настільки, що їм забракло харчу, і вони мусили або померти від голоду, або знайти іншу їжу. Як ми бачимо, цього не сталося. Доводиться гадати, що природа сама створила якісь перепони для такого безмежного збільшення кількості хижаків. Отже, одна з найцікавіших задач, що стоять перед нами, — дослідити, що то за перепони і як саме вони впливають на життя тварини. Сподіваюся, ми матимемо ще нагоду вивчити їх на хижих динозаврах.
— А я хотів би, щоб у нас ніколи не було такої нагоди, — вихопилось у мене.
Професор лише підвів свої кущаві брови, як то робить шкільний учитель, коли зачує якесь недоречне зауваження пустуна-учня.
— Може, професор Самерлі має якісь заперечення? — сказав він, і обидва вчені занурилися в розріджену атмосферу чистої науки, де можливість зменшення плодючості як один із чинників боротьби за існування протиставлялася зменшенню запасів м’ясної їжі.
Того ранку ми дослідили лише невеличку частину плато, старанно уникаючи наближатися до болота птеродактилів і йдучи на схід, а не на захід від струмка. В цьому напрямку місцевість була ще більш лісиста, а земля вкрита хмизом настільки, що ми ледве посувалися вперед.
До цього часу я розповідав вам лише про страхи Країни Мепл-Байта, але був у неї й другий бік. Цілий ранок ми йшли між гарних квіток, здебільшого, білих і жовтих, бо, як кажуть наші професори, то первісні кольори забарвлення рослин. Часто-густо квітковий килим сягав нам колін, а міцні приємні пахощі п’янили наші голови. Звичайні англійські бджоли бриніли в золотому сонячному промінні. Віття багатьох дерев гнулося підвагою плодів, почасти відомих нам, почасти незнаних. Збираючи подзьобані птахами фрукти, ми уникали небезпеки отруїтися і вносили чарівну різномаїтість у свій раціон. У хащах, які ми перетинали, була купа стежок, проторованих звірами, а на болоті ми знайшли безліч слідів якоїсь дивної форми й чимало відтисків лап ігуанодона. В одній улоговині ми бачили, як паслося стадо цих велетенських тварин, і лорд Джон запевняв, ніби в підзорну трубу видно було, що в них шкіра забризкана асфальтом. Чим пояснити це дивне явище, ми так і не могли збагнути.
Чимало бачили ми й менших тварин — дикобраза, лускатого мурахоїда та рябого кабана з довгими кривими іклами. Одного разу крізь просвіт між деревами відкрився нам зелений схил пагорба, а на ньому — велика темна тварина, яка щодуху кудись мчала. Бігла вона так прудко, що ми не встигли розгледіти її як слід, але, коли це й був олень, як думав лорд Джон, то завбільшки він як ті гігантські лосі, кістяки яких ще й досі знаходять у болотах моєї рідної Ірландії.
Після візиту, зробленого у наш табір таємничими гостями, ми поверталися до «Форту Челленджера» з певною тривогою в душі. А втім, цього разу усе було гаразд. Увечері в нас відбулася палка суперечка з приводу нашого теперішнього становища та планів на майбутнє. Внаслідок її ми враз познайомилися з Країною Мепл-Вайта, і познайомились так докладно, немов досліджували її кілька тижнів. Зважаючи на це, дозвольте спинитися на ній на досить довгий час. Розмову завів Самерлі. Цілий день він перебував у дуже поганому гуморі, і запитання лорда Джона про те, що ми робитимемо завтра, остаточно розлютило його.
— Єдине, що ми маємо робити сьогодні, завтра і весь час — це шукати вихід із пастки, до якої ми потрапили. Ви не спали ночей, вигадуючи, як дістатися цієї країни. Тепер ми повинні вжити всіх зусиль, аби видобутися звідси.
— Мені дивно слухати, сер, — мотнув своєю величною бородою Челленджер, — що людина науки виявляє такі низькі почуття. Ви живете тепер у країні, що відкриває вам можливості, про які ніколи не насмілювався мріяти жоден натураліст, і хочете покинути її, познайомившись із нею тільки поверхово і не зробивши спроби поповнити свої знання. Я був кращої думки про вас, професоре Самерлі.
— Мусите взяти до уваги, — сказав Самерлі, — що у мене в Лондоні багато учнів, залишених напризволяще — на мого нікчемного заступника. Моє становище відмінне від вашого, професоре Челленджере, бо, наскільки мені відомо, на вас ніколи не покладали відповідальних обов’язків вихователя майбутніх учених.
— Цілком правильно, — відмовив Челленджер. — Я завжди вважав за зайву жертву перевантажувати якимись дрібницями мозок, здатний на більше. Ось чому я відхиляв усі пропозиції обійняти посаду викладача.
— Які, наприклад? — єхидно поцікавився Самерлі, та лорд Джон поквапився змінити тему розмови.
— Мушу зізнатись, — сказав він, — що я зовсім не хочу їхати до Лондона, доки не обізнаюся трохи більше з цією місцевістю.
— І я не міг би повернутися тепер до своєї редакції та подивитись у обличчя нашого старого Мак-Ардла, — підтримав і я лорда. (Ви, сподіваюся, не сердитиметеся на мене за надто вільне поводження з вашим ім’ям, сер.) — Він ніколи не пробачить, якщо я привезу такий незакінчений звіт. А до того ж нам нема чого й сперечатися, раз ми однаково видобутися звідси не можемо.
— Наш юний друг надолужує своє неуцтво просвітками примітивної здорової думки, — схвалив мене Челленджер. — Інтереси його жалюгідної професії нас не обходять, але він цілком розумно зауважує, що спуститись із плато нам несила. Значить, не варто й витрачати енергію на такі розмови.
— Я вважаю за витрату енергії всіляку іншу роботу, — пробурчав Самерлі з-за своєї люльки. — Дозвольте нагадати вам, що ми прибули сюди за спеціальним дорученням, виданим нам лондонським Зоологічним інститутом. Ми мали перевірити деякі твердження професора Челленджера. Ці твердження, мушу відверто визнати, ми тепер поділяємо. Своє безпосереднє завдання ми виконали. Щодо деталей, які слід було би з’ясувати ще на цьому плато, то вони незчисленні, і впоратись із цією роботою може тільки велика експедиція, спеціально устаткована та опоряджена. Якщо ми будемо силкуватися зробити щось самі, ми ризикуємо ніколи не повернутись, і ті важливі здобутки, що їх ми вже маємо, загинуть для людства назавжди. Професор Челленджер винайшов спосіб, що дозволив нам видертися на це плато. Думаю, тепер ми повинні просити його напружити всі свої здібності й допомогти нам зійти туди, звідки ми прийшли.
Мушу визнати, що міркування Самерлі здалися мені цілком резонними. Навіть Челленджера вразила думка, що в разі, коли ми не повернемось і не підтвердимо його розповіді, вороги його не будуть посоромлені.
— З першого погляду проблема спуску ввижається страшенно складною, — сказав він, — а проте я не припускаю, щоб розум людський не спромігся розв’язати її. Я ладний погодитись із нашим другом, що залишатися тут на довгий час тепер не слід і що, може, незабаром нам доведеться конкретно поставити питання про повернення. Але я рішуче відмовляюся залишати Країну Мепл-Вайта, доки ми, бодай поверхово, не дослідимо її і не складемо хоч якусь мапу.
Професор Самерлі незадоволено хмикнув.
— Ми згаяли вже два дні, — сказав він, — і знаємо географію плато не набагато краще, ніж перед нашим приходом сюди. Зрозуміло — все воно вкрите лісом, і для того, щоб пробитись крізь нього та уявити собі його топографію, потрібні місяці й місяці. Був би тут якийсь пік, питання ставилося б зовсім інакше. Та ми бачимо, що ніяких піків немає, а місцевість, скільки кинути оком, знижується в напрямі від нас. Щодалі ми посуватимемось, то меншатимуть наші шанси озирнути все плато відразу.