— Я думав, що нам настав кінець. Але замість того все раптом змінилося. Вони поґерґотіли ще трохи, а тоді один із них підвівся й підійшов до Челленджера. Ви можете сміятись, мій голубе, але, слово честі, то були справжні близнюки. Я й сам не повірив би цьому, якби не бачив на власні очі. Людина-мавпа — їхній ватаг — була нашим Челленджером, тільки червоним. Вона мала усі зовнішні прикмети нашого друга, але всі вони були дещо перебільшені. Короткий тулуб, широчезні плечі, могутні груди, відсутність шиї, рудувато-червона хвиляста борода, кущасті брови, грізний погляд — одне слово, повний збіг! А коли людина-мавпа стала поруч із професором і поклала йому на плече свою лапу, схожість була просто разючою. Самерлі реготав, як божевільний, аж до сліз. Мавпи й собі реготали, якщо можна назвати так їхнє кудкудакання, а тоді схопили й потягли нас лісом. Вони не доторкнулися ні до рушниць, ні до патронів — певно, мали їх за щось дуже небезпечне, — зате забрали з собою все їстівне, що було на видноті. Ми з Самерлі подряпалися трохи дорогою, — бачите, які в мене одяг та шкіра? — вони ж бо тягли нас по прямій крізь кущі та хащі. Їм же, з їхньою ніби дубленою шкірою, усе це не страшне. Щодо Челленджера, то з ним було зовсім інакше. Четверо людей-мавп посадовили його собі на плечі, і він виступав, як римський імператор. А це що таке?
Десь неподалік щось цокало, неначе кастаньєти.
— Вони йдуть! — сказав мій компаньйон, заряджаючи свою гвинтівку. — Заряджайте й ви свої, мій голубе. Не думаєте ж ви, що ми живі віддамося їм до рук? Це — звук, що його вони завжди видають у збудженому стані. Ну, та вони збудяться ще більше, коли захочуть захопити нас. Чуєте ви їх тепер?
— Вони вже десь дуже далеко.
— Невеличкий загін — то ще нічого; але я боюся, що вони порозсилали своїх шукати нас по цілому лісі. Ну, та я не закінчив ще моєї сумної розповіді. Незабаром вони привели нас до свого міста біля самого обриву — десь із тисячу хатин із хмизу та листя. Звідси до них — милі чотири. Брудні тварини обмацали мене всього своїми брудними пальцями, і, мені здається, що я ніколи вже не буду чистий. Вони зв’язали нас не гірше за найкращого пакувальника, поклали рядком піддерево, ногами вгору, і настановили вартувати нас здоровезній звірюці з кийком у руці. Кажучи «ми» і «нас», я маю на увазі Самерлі й себе. Челленджер сидів собі на дереві та споживав горіхи та ананаси так, ніби ціле своє життя не робив нічого іншого. Мушу сказати, що він кидав їжу й нам, а потім своїми власними руками зняв нам пута. Шкода, ви не бачили, як він із своїм близнюком сидів на гілці й виспівував басом: «Дзвоніть, старі дзвони!» Музика, хоч яка б вона була, здається, викликає в них гарний настрій. Сміхота та й годі! Проте нам, ви самі розумієте, було недуже весело. Челленджер міг робити все, що йому заманеться, а щодо нас вони додержувались твердої лінії. Нас заспокоювало тільки те, що ви — вільні й не дасте загинути нашим архівам.
А тепер, мій голубе, ви здивуєтеся ще більше. Ви казали, що бачили сліди людей, вогнища, пастки й усе таке інше. Нехай! А ми бачили й самих людей. Миршавий народ, заляканий, затурканий. Здається, люди живуть на одній половині плато — там, де ви вгледіли печери; а людиномавпи займають оцю половину, і між ними справіку точиться кривава боротьба. Таке діло, наскільки я міг збагнути. Позавчора людиномавпи взяли в полон дванадцятьох тубільців і привели бранців до себе в місто. Ви, напевно, ніколи не чули такого ґвалту. Тубільці були маленькі, червоні, до того побиті й понівечені, що ледве пересували ноги. Двох із них людиномавпи вбили вранці у найжахливіший у світі спосіб: одному з них просто видрали з плеча руку. Але тубільці, як виявилося, молодці, і жоден з них навіть рота не розкрив. Ми до таких видовиськ не звикли, і нас трохи не знудило. Самерлі знепритомнів, а Челленджер ледве втримався на ногах... Їх нібито вже не чути. Як по-вашому?
Ми уважно прислухалися, але в лісі лунали самі пташині співи.
— Я думаю, вам неабияк пощастило, мій голубе, — вів Рокстон далі. — Гонитва за тубільцями захопила їх цілком, і вони забули про вас. Інакше вони неодмінно завітали б по вас до нашого табору і неодмінно впіймали б і вас. Безперечно, як ви й казали, вони пантрували за нами з дерева і знали, що повинен бути ще один. Проте у той час їх цікавили лише тубільці. Ось чому сьогодні вранці вас розбудив я, а не ціле військо мавп. Далі довелося нам бачити ще й не такі жахливі речі. То був якийсь кошмар. Пригадуєте ви кістяк американця, крізь який проріс бамбук? Він лежав саме під мавпячим містом, звідки вони скидають униз своїх бранців. Я думаю, якщо пошукати, то там знайдеться купа таких кістяків. У них на краєчку плато є щось на кшталт площі для парадів, і на ній відбувається справжня церемонія. Один по одному шугали бідні люди в повітря, а потім летіли вниз; хтось розбивався на смерть, а хтось настромлювався на бамбук. Мавпи страшенно цікавилися цим і щоразу нахилялись униз подивитись, в який саме спосіб загинув бідолаха. Чотирьох тубільців було скинуто, і бамбук проштрикнув їхні тіла, немов дротик — кружало масла. Не дивно, що між ребрами кістяка нещасного американця ріс бамбук. Видовисько було жахливе, але воно немов заворожило й нас. Ми всі й собі з цікавістю дивилися, як вони пірнають під скелю, хоч кожен із нас і розумів, що доведеться і йому плигати вниз.
Але цього не сталося. Вони залишили шістьох тубільців на сьогодні, а нас, наскільки я розумію, на заїдок. Челленджер, може, і викараскався б, але ми з Самерлі не мали жодних шансів. Їхня мова наполовину складається зі знаків, і зрозуміти її неважко. Я склав уже собі в голові маленький план. Для мене було ясно, що користі з Самерлі не може бути ніякої, та й із Челленджера не більше. Щойно професори сходилися докупи, вони починали сваритися через класифікацію отих червоних дияволів, що полонили нас. Один казав, що це — яванські дріопітеки, а другий доводив, що їх можна віднести тільки до пітекантропів. Як на мене, це — просто божевілля й підлота. Але я угледів дещо, чим ми могли скористатися. По-перше — людиномавпи на рівній поверхні не можуть бігати так швидко, як ми. У них занадто короткі та криві ноги і заважкі тулуби. Челленджер — і той міг би випередити найкращих їх бігунів, а ми з вами були б там чемпіонами. По-друге, вони не мали жодного уявлення про рушниці. Мені навіть здається, що вони не зрозуміли, в який спосіб я поранив їхнього товариша. Якби тільки ми спромоглися здобути наші рушниці!
Прокинувшись із цією думкою сьогодні вранці, я добряче стусанув у живіт нашого вартового, звалив його з ніг і кинувся до табору. Там, як ви знаєте, я знайшов і рушниці, і вас. Ось моя історія.
— А професори? — здивовано спитав я.
— Мусимо повернутись і визволити їх. Узяти їх із собою я не міг. Челленджер на той час сидів на дереві, а Самерлі був украй знесилений. Мені лишалося тільки бігти по рушниці, щоб згодом спробувати врятувати наших учених. Щоправда, мавпи, щоб помститись, могли зараз же їх знищити. Челленджера ще, може, вони й залишили б живим, а за Самерлі я не ручуся. Ну, та його вони однаково рано чи пізно знищать. У цьому я абсолютно певний. Значить, моя втеча не погіршила справи. Тепер ми повинні за будь-яку ціну визволити їх, а для початку — побачитись із ними. Набирайтеся ж духу, мій голубе, бо так чи інакше, але ще до вечора вам доведеться влізти в халепу.
Я хотів із точністю змалювати лорда Джона — його уривчасту мову, його коротенькі, образні речення, його напівгумористичний, напівбайдужий тон. Він народився ватагом. За часів небезпеки його енергійні манери ставали ще енергійнішими, мова — ще швидшою, очі випромінювали полум’я, а донкіхотові вуса тремтіли від задоволення. Його тягло до небезпеки — він смакував драматичність; у смертельній загрозі вбачав один із видів спорту — гру з долею та смертю, де за ставку було життя, — і все це робило його неоціненним компаньйоном у пригодах і скруті. Якби не природне хвилювання за наших друзів, то я відчував би радість, що беру участь у такій пригоді. Ми саме підводилися, збираючись вилізти з хащі, коли на плече мені лягла рука Рокстона.
— Ідуть! — прошепотів він.
З того місця, де ми лежали, видно було, як під зеленим склепінням дерев проходив цілий загін людей-мавп. Вони йшли вервечкою на своїх кривих ногах, згорбившись, подеколи торкаючись руками землі й увесь час крутячи головами навсібіч. Були вони на зріст футів п’ять або шість, мали довгі руки й широченні груди. Багато хто з них тримав у руках дрючки, і здаля вони скидалися на незграбних волохатих людей. Одну мить я бачив їх зовсім чітко, а потім вони зникли між дерев.