— Може, вони й перебувають на нижчих щаблях розвитку, — мовив Челленджер, гладячи свою бороду і доброзичливо поглядаючи на індіанців, — але їхнє ставлення до людей могло би стати гідним прикладом для декого з найпоступовіших європейців. Просто дивно, які доцільні інстинкти має первісна людина.
Було очевидно, що тубільці вирядилися на війну. Кожен із них мав спис із довгого бамбуку з кістяним наконечником, лук зі стрілами і кам’яну сокиру на поясі. Похмурі, люті погляди, що їх вони кидали в напрямку лісу, і часто повторюване слово «дода» не залишали жодних сумнівів щодо їхніх намірів. Вочевидь, то був загін, що мав урятувати чи помститися напасникам за сина їхнього старого ватага. Всі вояки зібралися на нараду, а ми просто сиділи на базальтовій скелі й стежили за ними. Спершу виступили двоє чи троє воїнів, а потім велику промову виголосив наш молодий приятель. Він говорив із таким піднесенням і з такими зрозумілими жестами та мімікою, що ми зрозуміли її так, немов були обізнані з їхньою мовою.
— Який нам сенс повертатися? — казав він. — Рано чи пізно це має статися. Ваших товаришів замордовано. Що з того, що я повернувся живий? Ті, інші, загинули. Ми завжди перебуваємо під загрозою нового нападу. Тепер нас багато. Ці чудні люди, — він показав на нас, — нам друзі. Вони — великі воїни й ненавидять людей-мавп не менше за нас. Вони, — показав юнак на небо, — керують громом і блискавкою. Коли ще буде в нас така нагода? Вперед! Ми або помремо, або принаймні в майбутньому житимемо спокійно. Хіба ж не соромно буде повернутися до наших жінок, нічого не зробивши?
Маленькі червоні вояки уважно слухали промовця, а коли він скінчив, ухвально закричали, вимахуючи своєю примітивною зброєю. Старий ватаг підійшов до нас, показав на ліс і поставив кілька запитань. Лорд Джон знаком попросив його зачекати і звернувся до нас.
— Ну, яка ваша думка? — спитав він нас. — Я особисто хотів би повернути деякі борги тим мавпам. Думаю, що коли врешті-решт ми вичистимо від них землю, вона нічого не втратить. Я іду з нашими новими друзями і спробую допомогти їм. Що скажете ви, мій голубе?
— Я, звичайно, теж піду з вами.
— А ви, Челленджере?
— Я — ваш товариш.
— А ви, Самерлі?
— Ми, здається, дуже відхиляємося від первісної нашої задачі, лорде Джоне. Запевняю вас, що, покидаючи свою квартиру в Лондоні, я менш за все думав, що мені доведеться командувати загоном дикунів і воювати з ним проти людиноподібних мавп.
— Он як ми зледащіли, — усміхнувся Рокстон. — Та нічого не вдієш. Яким же буде ваше рішення?
— Справа нібито досить небезпечна, — озвучував Самерлі останні аргументи, — але коли ви всі йдете, то не можу ж я залишитися сам.
— Гаразд! — мовив лорд Джон і, повернувшись до ватага, кивнув на знак згоди й поплескав по своїй рушниці. Старий стиснув нам усім руки, а його військо вибухнуло криками радості. Було вже запізно, щоб вирушати того ж таки вечора, й індіанці отаборилися на березі. Скрізь запалали вогнища. Кілька чоловік пішли в хащі й повернулися, женучи перед собою молодого ігуанодона. Як і в решти його родичів, у тварини була асфальтова печатка на плечі. Один із тубільців із виглядом власника підійшов до ігуанодона і дав дозвіл на його вбивство. Тільки тоді ми зрозуміли, що ці величезні істоти вважалися тут худобою і що асфальтові плями, які так заінтригували нас, були просто тавром, спеціальною позначкою того або іншого хазяїна. Безпорадні, дурні травоїдні, з великим тілом і манюсіньким мозком, вони корилися навіть дитині. За кілька хвилин величезну тварину було вже порізано, і шматки її м’яса смажилися над багаттям разом із виловленими в озері великими рибами.
Самерлі ліг на пісок і зараз же заснув, а ми пішли блукати круг озера, щоб якнайближче познайомитися з цим дивним світом. Двічі ми бачили ями з синьою глиною, яку болоті птеродактилів. То були давні вулканічні кратери, що чомусь надзвичайно цікавили лорда Джона. Челленджерову увагу привернув грязьовий гейзер, що вирував і клекотів. На його поверхні раз-у-раз з’являлися й тріскалися бульбашки, що виділяли якийсь невідомий нам газ. Професор сунув у гейзер порожню всередині тростинку і, наче якийсь школяр, скрикнув у захваті, коли, піднісши запаленого сірника до її верхнього кінця, викликав маленький вибух і язичок блакитного полум’я. Та ще більше зрадів він, побачивши, як затулена клаптиком шкіри тростинка, наповнившись газом, злетіла вгору.
— Пальне, значно легше за повітря. Можу впевнено сказати, що в ньому є значна кількість вільного водню. Ресурси старого Челленджера, мій юний друже, зовсім не вичерпані. Я покажу вам згодом, як великий розум може підкорити всю природу.
Його, вочевидь, поривало поділитися з нами якоюсь таємницею, та він стримався.
На суходолі не було нічого цікавого, зате в озері ми бачили дивні речі. Сила люду й галас, що його ми зняли, наполохали все живе, і лише кілька птеродактилів шугали над нашими головами, виглядаючи поживу. Та рожеві води центрального озера жили своїм життям. Величезні гаспидно-сірі спини з високими зубчастими плавниками виринали з води і, майнувши сріблястим блиском, знову занурювались у озеро. На мілинах і косах аж кишіло чудернацькими істотами — чи то гігантськими черепахами, чи то ящірками. Але з-поміж них виділялося одне дивне створіння: пласке, немов шматок шкіри, воно посмикувалося всією поверхнею, відливаючи жирними відблисками, і повільно повзло по піску. Там і тут із-під води з’являлися виткі шиї, схожі на гадюк, якихось істот, котрі, граціозно звиваючись, пливли по озеру, наче з комірцем із піни й таким самим шлейфом. Коли одна з цих тварин виповзла на берег, то Челленджер із Самерлі, який приєднався до нас, побачили, що її довга шия переходить у циліндричний тулуб із величезними перетинчастими плавниками. Вони обидва не могли оговтатися від захоплення та подиву.
— Плезіозавр! Прісноводний плезіозавр! — репетував Самерлі. — Чи думав я колись, що побачу його? З усіх зоологів, любий Челленджере, лише нам судилося таке щастя.
Тільки з настанням ночі, коли в мороці жевріли самі вогнища індіанців, пощастило нам відтягти професорів від розкошів цього первісного озера. Але й на березі ми довго ще чули форкання тварин, які жили в ньому.
На світанку весь табір був уже на ногах, а ще за годину ми подались у нашу незабутню експедицію. Я завжди мріяв стати колись військовим кореспондентом. Чи міг я думати, що мені доведеться описувати таку дику кампанію? Ось вам перше моє донесення з місця бойових подій.
Уночі наша армія дістала підмогу. До неї приєднався свіжий загін тубільців із печер, і ми вирушили в кількості чотирьохсот або п’ятисот воїнів. Попереду йшли розвідники, а за ними тісною колоною сунули головні сили. Дійшовши до лісу, індіанці вишикувались у дві довгі лави списарів та лучників. Рокстон і Челленджер стали на правому крилі, ми з Самерлі — на лівому. То було військо кам’яної доби, і середнього опинилися ми зі своїми найсучаснішими рушницями.
Чекати на ворога довелося недовго. На узліссі почувся дикий крик, і цілий табун мавполюдей, із каменюками та ломаками, кинувся до центру бойової лінії індіанців. То був сміливий, але нерозважливий вчинок, бо клишоногі, вайлуваті мавпи перечіплялися та падали на рівній галявині, а їхні суперники були моторні, наче кішки. Жаско було дивитися, як люті тварини, запінюючись і виблискуючи очима, вимахували своїми ломаками. Але верткі індіанці вислизали з-під ударів і засипали ворога дощем стріл, що в’їдалися в грубу шкіру ворога. Повз мене, виючи від нестерпного болю, пробігла здоровезна мавпа. Між ребер і в грудях у неї стирчало більше як дванадцять стріл. Змилосердившись, я послав кулю їй у голову, і звірюка впала на землю. То був єдиний постріл, бо мавпи атакували лише центр бойової лінії, тобто індіанці не потребували нашої допомоги. Навряд чи хоч один із напасників урятувався.
Але ситуація погіршилася, щойно ми зайшли в ліс. Годину, а може, й більше, точилася запекла бійка, і часом нам було дуже скрутно. Зістрибуючи з дерев, мавпи своїми ломаками трощили черепи трьом-чотирьом індіанцям, перш ніж ті встигали піднести списа. Жахливі удари нищили все, на що потрапляли. Одна з мавп побила на друзки рушницю Самерлі і, напевно, розхряпала би йому голову, якби якийсь індіанець не ввігнав мавпі списа в саме серце. Інші мавпи, сидячи на дереві, жбурляли в нас камінням і величезними гілками. Був момент, коли індіанці почали програвати, і тільки завдяки нашим рушницям не кинулися навтьоки. Підбадьорені старим ватагом, вони знову з таким завзяттям атакували свого ворога, що мавпи не витримали й почали відступати. Самерлі був обеззброєний, зате я стріляв за двох. З правого флангу також доносилася безперестанна тріскотня рушниць наших друзів. Раптом у лавах мавп зчинилася паніка. Виючи та скиглячи, величезні створіння порснули врозтіч. Вони бігли крізь хащі, а наші спільники в хижому захваті гналися за ними. То була помста за образи, вчинені великій кількості поколінь, за всі жорстокості минулих часів, за всі переслідування й немилосердну поведінку. Людина нарешті перемогла й поставила звіра на своє місце. Хоч як швидко тікали мавпи, та їхні вороги були жвавіші. У темному лісі лунали розпачливі зойки, важко гупали на землю тіла тих, кого стягували з дерев, свистіли стріли.